Знищ мене. Тагере Мафі

ломить від гострого прагнення, відчайдушної потреби, яку я ніколи не була здатна задовольнити. Мої кістки благають про щось, чого я не можу собі дозволити.

      Торкнись мене.

      Він дивиться на маленького записника, затиснутого в моїй руці, на зламану ручку, яку тримаю в кулаці. Я загортаю записника і скручую його. Я заштовхую згортка в тріщину в стіні. Роздивляюся ручку у своїй руці. Я знаю, він дивиться на мене.

      – Ти пишеш книжку?

      – Ні.

      Ні, я не пишу книжку.

      – Можливо, варто писати.

      Я обертаюся, щоб ззирнутися з ним, і відразу ж про це шкодую. Між нами менше ніж три дюйми, і я не можу поворухнутися, бо моє тіло знає лише, як завмирати. Кожен м’яз, кожен рух зв’язані, кожен хребець у моєму хребті – шматок криги. Я затамовую дух, мої очі розширюються, захоплені зненацька силою його погляду. Я не можу відвести очей, я не знаю, як відступати.

      О.

      Господи. Його очі.

      Я брехала собі, відчайдушно заперечуючи неймовірне.

      Я знаю його. Я знаю його. Я знаю його. Я знаю його.

      Хлопець, який не пам’ятає мене з яким ми були знайомі.

      – Вони збираються знищити англійську мову, – говорить він. Його голос чіткий, спокійний.

      Мені забиває дух.

      – Вони хочуть усе створити заново, – продовжує він, – усе переінакшити. Зруйнувати те, що могло стати причиною наших проблем. Вони вважають, що нам потрібна нова, універсальна мова.

      Він стишує голос. Опускає очі.

      – Вони хочуть знищити все. Усі мови, що існували в людській історії.

      – Ні! – мені перехопило дух. Перед очима попливли кола.

      – Я знаю.

      – Ні.

      Цього я не знала. Він підводить погляд.

      – Це добре, що ти записуєш усе. Одного дня те, що ти робиш, стане незаконним.

      Я починаю труситися. Тіло несподівано потрапляє у вихор емоцій, мозок болить за світом, який я втрачаю, і за хлопцем, який мене не пам’ятає.

      Ручка падає на підлогу, а я так міцно хапаю ковдру, що можу її розірвати. Холод ріже мою шкіру, жах наповнює вени. Я ніколи не думала, що стане аж так погано. Я ніколи не думала, що «Відродження» зайде аж так далеко. Вони знищують культуру, красу різноманітності. Нові громадяни нашого світу перетворяться на звичайні номери, які легко пересунути, легко знищити за непослух.

      Ми втрачаємо свою людськість.

      Я накидаю ковдру на плечі, мене проймає дрож. Я нажахана тим, що не можу себе контролювати. Не можу заспокоїтись.

      Він несподівано кладе руки на мою спину.

      Його доторк пропікає мою шкіру через тканину, і я вдихаю так швидко, що, здається, легені зараз вибухнуть. У мені борються суперечливі почуття, я так відчайдушно так відчайдушно так відчайдушно хочу наблизитись і так відчайдушно хочу втекти. Я не знаю, як відсунутися від нього. Я не хочу відсуватися від нього.

      Я не хочу, щоб він мене боявся.

      – Гей.

      Його голос такий лагідний, такий лагідний, такий лагідний. Його руки міцніші за всі кістки в моєму тілі.