добре, немов двадцятип’ятирічна жінка!» Духовний розвиток Марії Стюарт і справді незвичайно ранній. Невдовзі вона опанувала французьку мову з такою впевненістю, що наважується на поетичний вислів і спромагається гідно відповідати на вірші, якими уславлюють її Ронсар і Дю Белле, проте не тільки під час принагідної двірської гри, а саме в миті душевного смутку свої почуття відтоді вона найлюбіше довіряє віршам, бо ж любить поезію, а її саму люблять усі поети. Але і в усіх інших видах мистецтва Марія Стюарт засвідчує незвичайний смак: вона гарно співає під лютню, її танок вихваляють як чарівливий, її вишивки – витвори не просто вправної, а дуже обдарованої руки, вона одягається скромно й не обтяжена помпезними сукнями, мов дзвін, у яких пишається Єлизавета; і в шотландській спідничці, і в урочистій шовковій сукні вона зі своєю дівчачою привабливістю видається цілком природною. Від самого початку такт і чуття краси в Марії Стюарт – природне обдаровання, і цю піднесеність (але все-таки не театральність), яка завжди надаватиме аури поетичності, ця донька Стюартів зберігатиме навіть у найтяжчі години як неоціненну спадщину своєї королівської крові і свого монаршого виховання. А втім, навіть у фізичних вправах Марія Стюарт навряд чи відстає від найвправніших цього лицарського двору, вона невтомна вершниця, завзята мисливиця, вправно грає в м’яча; її гінке, струнке дівоче тіло, попри всю притаманну йому тендітність, не знає ні втоми, ні знесилення. Ясна і весела, безтурботна й щаслива, ця багата й романтична юність п’є з усіх келихів, не здогадуючись, що вона тепер, навіть не усвідомивши, вже вичерпала найчистішу радість свого життя; навряд чи в якійсь іншій постаті жіночий ідеал французького Ренесансу знайшов таке лицарсько-романтичне втілення, як у постаті цієї веселої і палкої дитини-королеви.
Не тільки музи, а й боги благословляють це дитинство. На додачу до втішних духовних обдаровань Марія Стюарт має ще й незвичайну фізичну привабливість. Тільки-но дитина стала дівчинкою, жінкою, як уже змагаються всі поети, оспівуючи її красу. «На п’ятнадцятому році життя її краса вже проступає, наче світло серед білого дня», – повідомив Брантом, а Дю Белле – ще палкіше:
En vôtre esprit le ciel s’est surmonté
Nature et art ont en vôtre beauté
Mis tout le beau dont la beauté s’assemble.
Таж вищий від небес проворний розум твій,
Природа і мистецтво в постаті одній
Все гарне й миле поєднали у красі.
Лопе де Веґа мріє: «Зорі дають її очам свій найгарніший блиск, а її рисам – барви, які надають їм такої чарівності», а Ронсар приписує Карлу IX під час смерті його брата Франциска наступні слова майже заздрісного захвату:
Avoir joui d’une telle beauté
Sein contre sein, valoit ta royauté.
Яка краса була тобі як насолода,
Ті грудоньки обидві – найвища нагорода!
А Дю Белле збирає всю похвалу багатьох описів і віршів у захоплений вигук:
Contentez vous mes yeux,
Vous ne verrez jamais une chose pareille.
Впивайте
