Марія Стюарт. Стефан Цвейг

могутні клани Ґордонів, Гамільтонів, Арранів, Мейтлендів, Кроуфордів, Ліндсеїв, Ленноксів і Арґайлів. Вони то гуртуються одні проти одних у багаторічній ворожнечі, то присягають, даючи врочисті зобов’язання, в короткочасній вірності, щоб ударити разом на когось третього, завжди збиваються в гурти і зграї, але жоден з них не має внутрішньої прихильності до жодного, і кожен, дарма що споріднений та пов’язаний із кожним, – однаково його нещадний заздрісник і ворог. У їхніх диких душах і далі живе, непорушене, щось поганське і варварське, байдуже, називають вони себе протестантами чи католиками, – залежно від того, де прагнуть здобути вигоду, – бо насправді всі вони – онуки Макбета і Макдуфа, криваві тани, яких так рельєфно зобразив Шекспір.

      Тільки з одного приводу вся ця неприборкувана, заздрісна зграя одразу набуває єдності: завжди лише тоді, коли треба присадити спільного володаря, свого короля, послух якому їм не менш нестерпний, ніж вірність йому – невідома. Якщо ця “parcel of rascals”,[4] як затаврував їх Бернс, шотландець із правіку, взагалі ще терпить примарну королівську владу над своїми замками і маєтками, то тільки через міжкланові ревнощі. Ґордони тільки тому лишають корону Стюартам, щоб вона не дісталася Гамільтонам, а Гамільтони – через заздрість Ґордонам. Але лихо, коли король Шотландії справді наважиться бодай раз бути володарем і накинути країні дисципліну й порядок, коли король, наділений ще першою, юнацькою мужністю, намагається виступити проти зарозумілості й пожадливості лордів! Тоді вони миттю гуртуються по-братньому у ворожу зграю, щоб зробити свого володаря безвладним, а якщо їм не вдається досягти цього мечем, цю послугу надійно виконує кинджал убивці.

      Шотландія – трагічна країна, роздерта похмурими пристрастями, це темне і романтичне, омите морем невеличке острівне королівство на крайній півночі Європи, а крім того, ще й злиденний край. Адже всі сили тут руйнує правічна війна. Кілька міст, що, власне, й не міста, а лише злиденні халупи, скупчені під захистом фортець, ніколи не доростають до багатства чи бодай міщанського добробуту, бо їх щоразу знову плюндрують і палять. А дворянські замки, руїни яких ще й сьогодні похмуро й грізно здіймаються над землею, – теж не справжні замки, де панують двірська пишнота і розкіш; їх збудовано для війни як неприступні фортеці, і ніхто не присвячував їх лагідному мистецтву гостинності. Поміж цими нечисленними клановими зграями та їхніми кріпаками цілковито бракує живлющої сили творчого середнього класу, яка підтримує державу. Єдиний густонаселений район між Твідом і Фертом міститься поблизу від англійського кордону, а отже, постійно зазнає спустошень і людських утрат унаслідок наїздів. А на півночі можна годинами йти повз самотні озера, безрадісні луки й темні північні ліси, не бачачи ніде ні села, ні фортеці, ні міста. Тут не тиснуться, як у заполонених людом європейських країнах, містечка і села, немає руху на битих шляхах і торгівлі в країні, немає прикрашених прапорцями кораблів, що в Голландії,

4

«Зграя негідників» (англ.).