Справжній Мазепа. Петро Кралюк

будні. Знайомлюся із хворими. Едічка сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише. Каже, оповідання про Гоголя…

      – Дуже добре, – тішиться Рудик. – А може, й витворить щось путнє. Кажуть, від психа до генія – один крок…

      Кілька разів зі мною намагається поговорити ще один хворий. Та щось його стримує. На вигляд цьому чоловікові близько тридцяти. Вважає, мабуть, себе професором, бо всіх повчає.

      Підійшовши до мене надворі, нарешті починає:

      – Ви – людина мудра. Мусите зрозуміти. Давайте відійдемо вбік. Нас не повинні бачити…

      – Чому?

      (Уважно споглядаю хворого – з голови до ніг. Що можна чекати від нього? На вигляд сумирний. Агресії не виявляє.)

      – Це дуже важливо, – втаємничує пацієнт. – Мені ніхто не вірить. Надія лише на вас…

      Виходимо за межі замку. Там нікого немає. Лише з пагорба махає вітами одинока катальпа.

      – Про це я багато кому говорив… – рече Професор (так я про себе його назвав). – Люди цікавилися. Та відчуваю – не вірять…

      (У деяких божевільних чудово розвинута інтуїція.)

      – У чому ж річ? – намагаюся, аби питання звучало щиро.

      – Едічка, – шепоче на вухо співрозмовник, – працює на іноземні розвідки… Його заслали. Він розкладає нашу національну екзистенцію.

      – Здається, підозрілий тип, – буцімто погоджуюся з Професором.

      – Він підсовує нам деструктивні смисли, – впевнено твердить пацієнт.

      – Тобто?

      – Пише оповідання, а в них, замість того щоб відновлювати національну ідентичність, нівелює її космополітизацією.

      Це ж треба! От тобі й на! А Професор веде далі:

      – Нам потрібно розробити теорію національної ідентичності як провідну методологічну ідею.

      – Згоден, – киваю.

      – Щоб дослідити герменевтичний горизонт нашого Едічки, я підсипав йому в їжу пургену…

      (Гм, знову виникла ця тема: фекалії та література…)

      – І поки він бігав до туалету, – продовжує Професор, – я продивився його твори. Ви навіть не уявляєте, яка там деструкція!

      – Та невже?

      – Він пише (уявляєте?), буцімто проти Байрона, знаного класика світової літератури, воювали українські козаки! Навіть якщо це й правда – то такого писати ніяк не можна!

      – Чому?

      Моє запитання видається Професору наївним і недоречним. Він, піднявши вгору вказівного пальця, повчає:

      – Будь-який інтерпретаційний дискурс має передбачати національний контекст. Це – аксіома!

      – Авжеж, – погоджуюся я.

      – Я знав – ви мене зрозумієте! Ми зобов’язані вести отой екзистенційний діалог з позиції національної самодостатності. Але це ще не все. Едічка (уявляєте!) глумиться над Шевченком.

      – Футболістом?

      – Яким футболістом? Нашим Кобзарем! Пише, що той у бордель ходив…

      Хіба мало геніїв відвідували борделі? Ніцше, наприклад, любив там грати на фортепіано. Згодом, правда, схибнувся. Але ж не буду я говорити зараз про такі речі Професору…

      – Жах та й годі… – киваю.

      – Але ж треба щось робити. Рятувати теоретичні