Справжній Мазепа. Петро Кралюк

біля Диканьки», було десь стільки, скільки й мені…

      Заплющую очі. Чомусь перед очима постає… Галя. Та, що з «шопу». Мій погляд вже купається в її очах, торкається рум’яних вуст, повільно опускається до шиї і падає, як із водоспаду, в заглибинку між високих грудей… А навколо ніч… Божественна українська ніч. На небі – круторогий місяць, що залив своїм сріблом землю, величаючись серед зірок-сестер. Завмер ліс, наче плащем, огорнувся темінню. Неподалік, поміж луками в’ється річка. А на березі – Вона. Легке плаття, що прикриває груди, спадає на траву… Дівчина повільно пірнає у прохолодні води…

      От і все. Фантазія скінчилася…

      Моє грішне тіло (а чи грішне?) наструнчується. Колись у якійсь книжці про геніїв і божевільних читав, що Гоголь за все своє життя не пізнав жодної жінки. Невже? Боявся протилежної статі? Зате був естетом (як, зрештою, всі справжні українці). Кохався в жіночій красі. І… займався рукоблудством… Тьху, казна-що в голову лізе…

      Невже таке можливе? Адже Гоголь – штукар, містифікатор. Умів водити за ніс. Є у нього, в «Невському проспекті», картинка походу в бордель… Може, він і не втік з дому розпусти (як це зробив герой твору), а залишився, щоб спізнати гріховних насолод?

      Чому я не лишився в магазині? Подумаєш, дівчина якось віддалася підтоптаному залицяльникові за гроші, які тому висилає дружина з Італії. Ну то й що? Таке життя. І така у нас економіка… Суцільні гріховні спокуси…

      Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!

      Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…

      Дивись простіше на речі, хлопче…

      Добре казати. Реалії – реаліями. А хочеться-таки чистоти…

      Надворі темніє. Галі немає. Не звабив її. Доведеться самому лягати в ліжко…

      Дрімаю. Що таке сон? Голос нашої підсвідомості? Вікно в прийдешнє? Чи магічне дзеркало, в якому бачимо себе… без прикрас?

      Знову Галя. Чи Галька… Магазин. Шоп.

      Заходить Явтух Макогоненко. Дихає перегаром.

      – Чого треба? – зиркає дівчина.

      – Ніби не знаєш… Іди сюди…

      І на прилавок лягає зелений папірець із портретом якогось президента.

      – Я не продаюсь…

      – Ха! Це тебе сопляк Левко напоумив?

      (Мене, до речі, звати Леонідом. Можна й Левком…)

      – Синок!.. – це, певно, про мене. – Молоко на губах не обсохло. Думаєш, він має гроші? Стане лікарем? Багато зароблятиме? А ти будеш ходити біля нього панею? Ось що ти будеш мати! – Явтух підсовує під ніс дівчині дулю.

      – Кажеш, не продаєшся? – продовжує п’яне белькотання. – А коли отак!

      Жбурляє на прилавок ще одну купюру.

      У Галиних очах – помітно вагання…

      Явтух своїми міцними лапищами згрібає дівчину.

      – Не випендрюйся!

      Сукня опиняється на підлозі. Спідня білизна – теж…

      Груденята – униз на брудний прилавок. Руки Явтуха ніби вростають у дівочі сідниці. Він налягає і важко хекає…

      Юне тіло, яким я милувався в струменях місячного сяйва, враз стає для мене гидким… Конвульсійно здригається серед