Справжній Мазепа. Петро Кралюк

волю Вкраїни.

      Не заріже – викохає

      Та й продасть в різницю

      Москалеві. Це б то, бачиш,

      Лепта удовиці

      Престолові-отечеству

      Та німоті плата.

      – Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…

      Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.

      – Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.

      – Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?

      – …нє імєю чєсті знать.

      – Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. Навіть німець, – киває Тарас у бік Віллі, – по-нашому навчився…

      Гоголь піднімає голову, дивиться мутними очима:

      – Душа моя роздвоєна. Це я ще Залеському в Парижі казав. Часть її – малоросійская, а часть – вєлікоросская…

      – Дурень ти, Миколо… – дружньо поплескує по плечу Тарас Гоголя. – Натуральний дурень. То в москалів печатаєшся, то з ляхами по заграницях вештаєшся. А про неньку-Україну й геть забув…

      – О, Україна! – млосно промовляє Штернберг. – Золоті ниви, блакитне небо.

      – А ти, німчуро, мовчи! – Важкий кулак Тараса гепає по столу, аж пляшка підскакує. – Ви вже на нашій Хортиці картоплю садите. Побоялись би Бога!

      – Правду кажеш, земляче, – киває головою Гоголь. – Німці в нашій Украйні вже горілку курять, та не дровами, а парою. Не по-людськи це, не по-християнськи…

      – Та з них християни – як із мене католик! – сердиться Тарас. – Тільки чого ти, Миколо, цюю гидоту цмулиш? – показує на пляшку з вином. – Видать, по Італіях такого навчився? Геть зіпсували козака. Добре, що я туди не поїхав. Щось підказувало: не їдь, бо буде тобі капець. Малярійні ґедзі покусають. Тебе ж, Миколо, покусали? Бо ти гарячку мав. Слухай, брате, – Тарас обіймає Гоголя, – в Україну треба їхати…

      – Так! – спалахують очі в патлатого письменника. – Їхати… Туди, де золотоверхий Київ, Дніпро… Я там в університеті буду лекції читати з історії малоросійської.

      – А я вчитиму студентів малювати… – підхоплює Тарас.

      – Україна дуже мальовнича, – подає голос Штернберг. – Там краєвиди…

      – Німчику… – Тарас дружелюбно поплескує чужоземця по плечі. – І за що я тебе, невірного, люблю?

      – Чого це я невірний? – ображається німець. – Хіба не п’ю горілку нарівні з тобою? І салом не закусюю?

      – Ех… – очі Гоголя знову гаснуть, – сумно жити на цьому світі, панове…

      – Звичайно, сумно, – погоджується Тарас, – особливо коли сидиш у трактирі, де Руссю пахне. Куди не поткнешся – русскій дух… Давай, Миколо, подамося кудись в кращу місцину.

      – А куди?

      – Як