Справжній Мазепа. Петро Кралюк

я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?

      Геній нахиляється і шепоче на вухо:

      – Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…

      Розуміюче киваю головою.

      – А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?

      – Бачите… – розгублено замовкаю я.

      – Ви з обслуги замку?

      – Так… – невизначено киваю.

      – Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…

      – А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!

      – Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…

      – Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?

      – «Бульба» – то загалом попса…

      – Невже?

      – Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…

      Едічка повертається до мене.

      – Може, ви допоможете?

      – Чом би й ні?

      – Гаразд, – каже пацієнт і піднімається з лавиці. – Буду думати. Потрібні нові ідеї.

      – Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…

      – Нове – інша модифікація старого, – підняв пальця пацієнт. – Ну, ще… Зустрінемося…

      Едічка тисне мою руку й кудись замислено бреде.

      Я починаю знайомитися з лікарнею.

      Через кілька годин у коридорі перестрів головного. Він запрошує до свого кабінету. Киває на крісло.

      – Як вам наш геній? – питає.

      – Що казати… Хвора людина…

      (Здається, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посміхається.)

      – Запам’ятайте: здорових людей немає, є лише досі необстежені…

      – Ну і який діагноз у цього обстеженого?

      – Загалом – маніакально-депресивний психоз.

      – Отже, Едічка – неадекватний? У нього загострення?

      – Ні.

      – То чого ж його тримають?

      – А куди ж йому подітися? Родичі відцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалі восени до нас хворі косяками йдуть.

      – Як це?

      – Не кожен з них хату зуміє обігріти, піч натопити… А тут – дах над головою, теплі батареї, їжа. Вижити можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?

      – Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?

      Рудик кривить губи.

      – «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.

      Винувато посміхаюся.

      – Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…

      – А хіба таке суспільство не є жорстоким?

      Головний кидає погляд, сповнений іронії.

      – Жорстокість в даному разі – це благо.

      – Хіба? – намагаюсь опонувати.

      – …А м’якотілість губить людей.

      Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.

      – Хочете?

      Киваю