Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Був вільний – як вітер…

      – А Гоголь?

      – Що – Гоголь?

      – Теж був козаком?

      – Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…

      (Треба щось сказати.)

      – Генії бувають різні…

      – Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.

      – Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?

      Пацієнт уважно дивиться, зважує.

      – А мій рукопис не зникне?

      – Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.

      Едічка озирається.

      – Тільки нікому не показуйте.

      І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.

      – Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.

      Читаю заголовок – «Memento mori».

      – Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…

      – Читатиму з нетерпінням…

      «Зірка нашого письменства» тисне руку.

      Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…

      Через кілька днів класик запитує:

      – Які ваші враження?

      Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…

      – Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…

      – Радий, що вам сподобалося.

      – Сподобалося?… Не те слово. Такі твори – безсмертні…

      Ці слова – як мед на душу для Едічки. Правда, він намагається стримувати почуття.

      – Ви переоцінюєте мій твір.

      – Переоцінюю?… Та ви самі не знаєте, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революція, переворот!

      – А в яке видавництво віддасте моє «Memento mori»?

      – Гадаю, його треба відразу на Нобелівську премію висувати!

      – Он як? – червоніє геній. – Гадаєте, «Memento mori» сподобається членам Нобелівського комітету?

      – Стовідсотково! – кажу впевнено. І йду до дверей.

      Та чую за спиною:

      – Заждіть!

      Це знову він. Чого йому треба?

      – Тільки не висовуйте на Шевченківську… – просить він.

      – Яка там Шевченківська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таємниця. Я – член Нобелівського комітету…

      (Треба було побачити обличчя нашого генія!)

      – Ми недавно збиралися… – веду і далі. – Обговорювали: як це українським письменникам досі не дали Нобеля? Це несправедливо. І найбільш імовірною кандидатурою, мені здається, є ваша…

      – Ото було б добре… – не може натішитись Едічка. – От би купити землю біля Дніпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…

      – «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.

      Враз геній зиркає невдоволено:

      – Ви що – в плагіаті мене запідозрили?

      – Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.

      – Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, –