Справжній Мазепа. Петро Кралюк

нетерпеливиться Гоголь, – а що було з тою дуелью?

      – Кумедія, та й годі! Давайте, братове, по маленькій. Хоча й недобра московська горілка – але ж горілка.

      – Ти, Олесю, її підсоли. Ще й перчиком присмач. Так козаки роблять, – радить Тарас. – Зовсім іншою стає тоді, більше смакує…

      – Треба скуштувати, – погоджується Пушкін, посипаючи чарку сіллю й меленим перцем. Перехиливши, вдоволено витирає губи й одказує: – Таки добріша стала. Козаки – люди тямущі…

      Знацця, так, – продовжує він. – У печінки в’їлося мені те царедворство, невдячна жона, кватира з багатьма покоями, каретним хлівом та великим льохом. Бали, прийоми, салони… Як і лорду Байрону, мені перестало писатися. У нас із ним (як то кажуть?) творча депресія була. Але він хутенько із життям розпрощався-таки. Знайшов лорд собі втіху – війноньку аж у благословенній Елладі…

      – Наші задунайські козаченьки теж там воювали. Правда, проти греків, – додав Тарас.

      Ці слова викликали в Пушкіна певні асоціації. І він заспівав:

      Їхав козак за Дунай,

      Сказав: – Дівчино, прощай!

      Ти, конику вороненький,

      Неси да гуляй.

      Компанія радісно підхопила пісню. Навіть Гоголь згадав її слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Пріапа:

      – Білих ручок не ламай,

      Ясних очок не стирай,

      Мене з війни зо славою

      К собі дожидай.

      – Яка мелодія… А слова! Наче прості – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкін. – Недаремно цю пісню дівиці по Європах підхопили й на фортепіанах бренькають. Бо сам Людвіг ван Бетховен якісь варіації на її музику написав. Знаєте, браття, – продовжує він, – оце коли ми співали, то мені на думку вірш прийшов.

      – Талант! – захоплено вигукує Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергійовичу!

      Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

      Ваша дума, ваша пісня

      Не вмре, не загине!

      – Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивується Тарас. – Наша!

      І доповнює віршика словами:

      Ось де, люде, наша слава,

      Слава України!

      – Героям слава! – завершує Пушкін.

      Штернберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

      – Не допетраю, – і в голосі його бринить здивування, – то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

      – Він же лордом був, отже, паном, – пояснює Тарас. – А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось…

      – «Прєд расцвєтающєй свабодой он встрєтіл гордо свой конєц», – цитує російський класик свої вірші про класика бритського. І починає злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поїду ж на Кавказ, щоб скласти голівоньку. Кому ці гори високії потрібні? «Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов їде…

      У Тараса спалахують очі. Він щось пригадує, цитує:

      І