Закон равлика. Андрій Курков

він тепер у себе, у Білокам’яній. Бензоколонки в нього один наш депутат відібрав… себто виперли його з України.

      – А звуть його як?

      – Ти що, серйозно?

      – Атож.

      Олекса покачав головою.

      – Прізвисько – Сфінкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москві банк – Комерційний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?

      – Що таке банк? – Віктор стенув плечима. – А що тут розуміти? Банк – це багато грошей…

      Олекса заперечно хитнув головою.

      – Банк – це власна розвідка, власна армія, можливість купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфі не знайдуть…

      Віктор важко зітхнув.

      – Ти, либонь, знаєш, що тебе шукали?

      – Знаю, – сказав Віктор.

      – І отак вільно по місту їздиш?

      – А що маю робити? – запитав Віктор. – Я хочу Мишка знайти.

      – Оце – любов! – пожартував Олекса.

      У цей час до кав’ярні в’їхало на кріслах-візках двоє хлопців, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, і вираз на обличчі миттєво став зосередженим.

      – Привіт! – видихнув, під’їхавши до їхнього столика, перший «візочник». Подивився уважно на Віктора, потім перевів погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?

      – Дзвонив, він за годину підкотить.

      – Тоді зроби нам кавки!

      Олекса подивився задумливо на Віктора.

      – Під’їдь до стійки, – сказав йому неголосно. І сам, розгорнувши крісло-візок, поїхав до бару.

      Віктор підкотив до стійки й одержав від Олекси папірець із його телефонним номером.

      – Дзвони при нагоді. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозуміти, що Вікторові час іти.

      Віктор склав крісло, заніс до комірчини і, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «візочників», що в одного була одна нога, а в іншого – жодної.

      11

      Увечері Сергій Павлович посадив Віктора за стіл у вітальні. Наказав одному зі своїх охоронців принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесіда з кандидатом у члени парламенту, від якого поки не можна було втекти. Власне, Віктор і в думці не покладав поки нікуди тікати. Інтуїція підказувала, що хазяїн – людина більш-менш порядна, чи, принаймні, – людина слова. До клітки Віктора ніхто не садовив, до міста відпускали. Тобто він майже вільний. Хіба що обоє паспортів лежали десь у сейфі хазяїна, а отже, і він був прив’язаний до цього сейфа. Бо навіть у Москву без паспорта не поїдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нівроку. Хазяїн знайшов йому Олексу. Олекса розповів про москвича-банкіра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже ніби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергія Павловича. У цьому теж ознака довіри.

      І от бесіда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гіркуватим сиром – усе до місця. Розслаблювало, створювало привітну атмосферу повної взаємодовіри.

      – Завтра приїде