Закон равлика. Андрій Курков

Ну гаразд, – здалася дівчинка. – А я б хотіла працювати Сонею все життя…

      – І що б ти робила?

      – Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.

      – Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…

      – Я знаю!

      Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.

      13

      До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.

      – А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.

      – Ти теж! – відповів Віктор.

      – А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!

      – І як же вона постаріла?

      – Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!

      – Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?

      – Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…

      – Ну а тітці Ніні що він обіцяє?

      – Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…

      – Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?

      – Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!

      – Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.

      – Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…

      – І нічого не зробила?

      – Нічого!

      – Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.

      – Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!

      – Як же її вигнати? – здивувався Віктор.

      – Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!

      Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.

      Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки,