Закон равлика. Андрій Курков

у просторій вітальні з палаючим каміном, випила за упокій і порозходилася. Залишилося душ вісім. На цей час Віктор уже зрозумів, що Сергій Павлович тут господар, що покійний був чоловіком його дочки Наталки, яка сиділа тут-таки за столом. Чим займався небіжчик, так і лишилося невідомим. З випадкових розмов Віктор збагнув, що загинув він на полюванні від «сліпого» пострілу. Просто нещасливий збіг обставин: поруч полювали військові напідпитку. Один із них і всмалив по покійному, не розгледівши крізь листя, що це людина, а не лось.

      – Нічого, нещасних випадків у нас на всіх вистачить, – мовив Сергій Павлович, вихиляючи чергову чарку «Гетьмана».

      Потім один з охоронців, що обшукували Віктора, зайшов до зали і відразу зашепотів щось на вухо сивому хазяїну. Віктор одразу зрозумів, що йдеться про нього, бо хазяїн відразу подивився в його бік. Потім охоронець підійшов до Віктора і повернув забране з кишень.

      Просто передав кульок, куди Віктор зразу зазирнув. Усе виявилося на місці: і долари, і лист від банкіра, і кредитка, і два паспорти – польський і український.

      Навпроти сиділа тендітна жінка років сорока в обліжному чорному жакетику. Хто вона і як її звати, Віктор не знав. Його тут нікому не відрекомендовували; щоправда, особливого подиву з приводу своєї присутності він серед поминальників не помітив.

      Кілька скупих слів про небіжчика сказав сам хазяїн, потім підіймалися ще двоє чоловіків. Соромлячись своєї недорікуватості, вони швидко беленділи якісь банальності, що закінчувалися незмінним «нехай земля йому буде пухом!»

      Якоїсь миті вже начмелений Сергій Павлович сказав: «Нудно сидимо!» і відразу, виокремивши суворим поглядом одного охоронця при столі, загадав йому поїхати на Хрещатик і привезти «музику з переходу».

      Віктор теж вицмулив чимало. Закусював лише голубцями – миска з голубцями стояла просто нього. Почувши про «музику з переходу», здивувався. Але незабаром усе з’ясувалося: хвилин за сорок охоронець повернувся, ще й не сам – доправив збентеженого неголеного хлопця з гітарою. Хлопець був трохи пом’ятий, обличчя вирізнялося блідістю, а в очах палав нездоровий вогник. Він гарячково розгледівся в просторій вітальні. Очі його уп’ялись на застілля.

      – У нас біда, – сказав йому голосно Сергій Павлович, і хлопець здригнувся – голова смикнулась угору – й подивився на хазяїна.

      – Ти журливі пісні знаєш? – продовжив хазяїн.

      Хлопець кивнув. Охоронець підніс йому чарку горілки й шматочок хліба.

      – Ну давай! – наказав Сергій Павлович. – Оно ставай там, перед каміном, і співай!

      – На синьому небі зірка палає, – завів хлопець рипким голосом. Сергій Павлович посміхнувся, кивнув сам собі й налив горілки. Потім із чаркою горілки підсів до Віктора.

      – Тобі тут із нами не нудно? – запитав.

      – Ні, – відповів Віктор.

      – Гаразд… Бачу, ти чоловічок цікавий… Незабаром у Москву поїдеш?

      Віктор зрозумів, що охорона прочитала лист банкіра до дружини й доповіла шефу.

      – Трохи згодом. Спочатку треба пінгвіна Мишка відшукати…

      – Ану,