Название | Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown |
---|---|
Автор произведения | Гілберт Кіт Честертон |
Жанр | Классические детективы |
Серия | Видання з паралельним текстом |
Издательство | Классические детективы |
Год выпуска | 1925 |
isbn | 978-966-03-7879-7 |
Якщо йдеться про колорити й обриси, а саме це зацікавило художників, то вони бачили смугу піску, а над нею – смугу призахідного неба, що усе забарвлювало в похмурі тони – мертвотно-зелений, свинцевий, брунатний і густо-жовтий. Утім, у такому освітленні все було не тьмяне, а швидше таємниче – таємничіше за золото. Тільки в одному місці порушувалися рівні лінії: самотній довгий будинок, що вклинюється в піщаний берег і підступає до моря так близько, що бур’ян та очерет, які оздоблюють обійстя, майже зливалися з простягнутою вздовж води смугою водоростей. У цієї садиби була одна дивна особливість – горішня частина оселі, наполовину зруйнована, сліпала порожніми вікнами й, як чорний скелет, вимальовувалася на темному вечірньому небі, а в нижньому поверсі майже всі вікна були закладені цеглою. Контури будинку ледь намічалися в сутінковому світлі. Але одне вікно було справжнісіньким, і, дивна річ, в ньому навіть світилося.
– Ну, скажіть на милість, хто може жити в цих руїнах? – голосно зауважив лондонець, цибатий, богемного вигляду молодик із пухнастою рудуватою борідкою, що трохи старила його. У Челсі він був відомий усім і кожному як Гаррі Пейн.
– Гадаєте, це привиди? – відповідав йому товариш, Мартін Вуд. – Ну що ж, люди, котрі живуть там, справді схожі на примар.
Хоч як це парадоксально, але в художнику з Лондона, безпосередньому та відкритому, було щось пасторальне. А от місцевий художник здавався проникливішим і досвідченішим. Він споглядав на колегу з поблажливою посмішкою старшого. Та й справді – чорний костюм і квадратне, ретельно виголене, безпристрасне обличчя надавали йому безсумнівної солідності.
– Звісно, це лише ознака часу, – провадив він далі, – або, правильніше, ознака кінця старих часів і старовинних родів. У цьому будинку живуть останні нащадки славетної родини Дарнуеїв, але в наші дні мало знайдеться будинків бідніших, ніж у них. Дарнуеї навіть не можуть довести до ладу горішній поверх, і туляться десь у нижніх кімнатах цієї руїни, немов кажани чи сови. Але ж у них є родинні портрети, що відсилають до часів війни Червоної та Білої троянд і перших взірців англійського портретного живопису. Є й дуже хороші. Я це знаю, бо мене просили відреставрувати ці полотна. Є там один портрет з найраніших – до того виразний, що дивишся на нього – і сироти бігають по спині.
– Мене мороз проймає, як тільки гляну на будинок, – зауважив Пейн.
– Щиро кажучи, мене також, – відгукнувся його супутник.
Тишу, що раптом настала, порушив легкий шурхіт в очереті, й обидва малярі мимоволі сіпнулися, коли темна тінь квапливо, наче сполохана птиця, ковзнула вздовж берега. Але повз них швидко пройшов якийсь чоловік із чорною валізкою. У нього було худе, землистого кольору обличчя, а проникливі очі недовірливо оглянули незнайомця з Лондона.
– Це наш доктор Барнет, – сказав Вуд із полегшенням. – Доброго вечора. Ви в замок? Сподіваюся, там ніхто не занедужав?
– У такому місці, як це, всі