Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

вже почали згущуватися над ним, і від його австралійської життєрадісності не залишилося і сліду.

      А Пейну все не вдавалося вивідати те, що було для нього найважливішим. Якось він спробував відкрити серце Мартіну Вуду, котрий вовтузився, за своїм звичаєм, з картинами, але розмова не дала нічого нового й обнадійливого.

      – Мені здається, вам нема чого пхатися, – відрізав Вуд, – адже вони заручені.

      – Я і не буду пхатися, якщо вони заручені. Але чи існують ці заручини? З панною Дарнуей я про це, природно, не балакав, але часто бачу її, і мені ясно, що вона не вважає себе нареченою, хоча, може, і допускає думку, що якась угода існувала. А кузен – той узагалі мовчить і робить вигляд, ніби нічого не було і немає. Така невизначеність жорстоко відгукується на всіх.

      – І в першу чергу на вас, – різко зауважив Вуд. – Але якщо хочете знати, що я думаю про це, то прошу дуже, я скажу: гадаю, він просто боїться.

      – Боїться, що йому відмовлять? – здивувався Пейн.

      – Ні, що погодяться, – відповів Вуд. – Та не дивіться на мене такими страшними очима! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться панну Дарнуей. Він боїться картини.

      – Картини? – перепитав Пейн.

      – Прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба не пам’ятаєте напис, де йдеться про фатум Дарнуеїв?

      – Пам’ятаю, пам’ятаю. Але погодьтеся, навіть долю Дарнуеїв не можна тлумачити двояко. Спочатку ви казали, що я не маю права на щось розраховувати, бо існує угода, а тепер торочите, що угода не може бути виконана тому, що існує прокляття. Але якщо прокляття знищує угоду, то чому вона пов’язана ним? Якщо молодята бояться одружитися, отже, кожен із них вільний у своєму виборі – і казочці кінець. З якого дива я маю зважати на їхні родинні звичаї більше, ніж вони самі? Ваша позиція видається мені хиткою.

      – Що й казати, тут сам дідько ногу зломить, – роздратовано сказав Вуд і знову застукав молотком по підрамнику.

      Й ось якось уранці новий спадкоємець порушив свою довгу та незбагненну мовчанку. Зробив він це дещо несподівано, з властивою йому прямотою, але явно з найчесніших мотивів. Молодик відкрито попросив поради, і ні в когось одного, як Пейн, а відразу в усіх. Він звернувся до всієї громади, немов депутат парламенту до виборців, «розкрив карти», як сказав він сам. На щастя, молода господиня замку при цьому не була присутня, що дуже втішило Пейна. Втім, треба сказати, австралієць діяв щиросердно, йому здавалося цілком природним звернутися за допомогою. Він зібрав щось на зразок сімейної ради і поклав, вірніше, жбурнув свої карти на стіл із відчаєм людини, котра дні і ночі безперервно і безуспішно б’ється над нерозв’язним завданням. Відтоді як він прибув сюди, минуло трохи часу, але тіні замку, низькі вікна та темні галереї дивним чином змінили австралійця – збільшили схожість, думка про яку не залишала всіх.

      П’ятеро чоловіків, в тому числі і лікар, сиділи навколо столу, і Пейн неуважно подумав, що єдина яскрава пляма в кімнаті – його власний смугастий піджак і руде волосся, бо священик