Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

був на виду.

      – Я постережу його, – зголосився Фламбо, – а ви йдіть.

      Лікар і священик швидко зайшли в будинок і, відімкнувши кабінет, поспішили всередину. З розгону налетівши на великий письмовий стіл із червоного дерева – темряву осявав лише тьмяний жар каміна, що зігрівав хворого, вони помітили біліючий на виду аркуш паперу. Медик рвучко підніс його до очей, прочитав і, сунувши патеру Брауну зі словами: «Боже милий, ви тільки погляньте!», кинувся в оранжерею. У зловісних червоних пелюстках немов згустіли відблиски заходу.

      Священик перечитав записку тричі. «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене», – написано було характерним нерозбірливим почерком Квінтона. Із запискою в руці він попрямував в оранжерею. Назустріч ішов його побратим-медик зі схвильованим обличчям, що не залишає надії. «Він зробив непоправне», – такі були його слова.

      Тіло Леонарда Квінтона, мрійника і поета, лежало в гущині азалій і кактусів, чиїй пишні красі бракувало життя. Голова нещасного звисала з тапчана, мідяні кучерики волосся розсипалися по підлозі, з рани в боці стирчав той самий дивний кривий ніж, який трапився їм у саду, слабка рука ще стискала руків’я.

      Гроза налетіла раптово, як ніч у Колриджа,[4] і під густою завісою дощу скляний дах і сад одразу ж потемніли. Окинувши швидким поглядом труп, священик знову взявся за записку. Він близько підніс її до очей, силкуючись прочитати написане при слабких вечірніх променях, потім став проти світла, але в білих спалахах блискавок, що на мить освічували вікно, папір став видаватися чорним.

      Темрява повернулася, стрельнула громом і стихла. І негайно ж із чорноти почувся голос священика:

      – Цей аркуш якоїсь дивної форми.

      – Що ви хочете цим сказати? – насупився лікар.

      – Це не квадрат, один із куточків відрізаний. До чого це, як гадаєте?

      – Дідько його знає! – сердито кинув медик. – Підіймімо бідолаху, він уже не дихає.

      – Краще облишмо все, як є, і повідомимо поліцію.

      Патер Браун, як і раніше, не відривав очей від записки. Виходячи, він затримався біля столу й узяв маленькі ножиці.

      – Ага, ось чому він це зробив, – відкриття, здавалося, втішило його. – Та тільки навіщо?

      По чолу священика побігли зморшки.

      – Не забивайте собі голову дурницями, – гаряче запротестував Герріс. – Це була примха, черговий вибрик, яких у нього були тисячі. До того ж весь папір так обрізаний.

      І він вказав на невеликий стосик чистого паперу, що лежав на маленькому столику віддалік. Священик узяв один аркуш – він був такої ж форми, як і записка.

      – Точно такий же, – сказав він, – а ось і відсутні шматочки.

      На обурення медика, священик став їх лічити.

      – Ну ось, – патер Браун винувато посміхнувся, – два-дцять три аркуші і двадцять два обрізки. Ви, бачу, поспішаєте повернутися в будинок.

      – Кому з нас піти до дружини? Гадаю, краще вам. А я викличу поліцію.

      – Як скажете, – безпристрасно кинув

4

Семюел Тейлор Колридж (1772–1834) – англійський поет-романтик, критик і філософ, видатний представник «озерної школи».