Край битого шляху. Роман Іваничук

зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.

      Один – довгов’язий – вийшов з гурту.

      – Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.

      Голодні очі Антося жадібно блиснули.

      – Добре, – сказав.

      Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.

      Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.

      – Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.

      – Неси мені додому, – наказав вуличник.

      Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.

      – Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.

      Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.

      Білявий з кучерявим волоссям, спаленівши від гніву, кинувся до довгов’язого.

      – Забєрай собє тшаскі і марш до д’ябла! А ти вставай, зе мном пуйдзєш.

      Так несподівано і навіть дивовижно на той час селянський син Антось став приймаком повітового урядовця Зигмунта Кузьмінського.

      Кузьмінський ніколи не займався політикою. Коли точилася різня між народами Австрії і Росії, тоді як неминуче назрівала кривава сутичка між українцями й поляками, він стояв осторонь, осуджуючи все, що загрожувало братовбивством. І саме через цю аполітичність спокійного магістратського статиста не минуло лихо. Запідозрений у симпатіях до росіян, він пройшов під конвоєм аж до Мішкольца в колонах смерті, і тільки там його, поляка, звільнили як невинного. Але те, що він побачив, – катування, побої, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто під гаслом національної боротьби кликав до нових убивств.

      Завжди понурий, завжди зморений важкою і нудною працею задля шматка хліба, Кузьмінський був насправді чуйною людиною. Він суворо глянув на сина Владека, коли той привів маленького жебрака до хати.

      – Це хто?

      – Він голодний, татусю.

      Мати непривітно подивилась на Антося.

      – Багато тепер таких ходить. Всіх не нагодуєш.

      – Де твої батьки? – спитав Кузьмінський.

      – Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…

      Кузьмінський змінився на лиці. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофілів»: голодні, затуркані мужики йдуть під штиками, як худоба на заріз, не знають, за що ув’язнені, і тільки стогнуть: «Діти, дітоньки…» А вони, їхня надія, в жебрацькому лахмітті блукають вулицями, випрошуючи хліба. Глянув на Владека і затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

      – Дай йому гарячої зупи, – буркнув Кузьмінський до жінки і вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцеві штанці й сорочку.

      – Одягайся!

      Кузьмінська