Край битого шляху. Роман Іваничук

що я не розшукував свого брата, сестер. Розшукував. Але послухайте… Ще на самому початку мого перебування в Кузьмінських мати Владекова спитала:

      – У тебе сестри, брати є?

      Я зрадів.

      – Так-так! Є Марічка, Оленка, Василько…

      – Матко боска! Цілий кагал! Де ж вони?

      – Не знаю, пані, десь на людях…

      – Так і запам’ятай собі: нічого ти не знаєш. Владекові казав що-небудь?

      – Ні.

      – І не смій. Прихистили тебе одного, і досить. У Владека добре серце – всіх мужиків поскликає. А розпапляєш – не поможе й пан Кузьмінський. Вижену.

      Я боявся голоду і мовчав. Не раз плакав ночами, твердо постановляв повернутися в село, знайти своїх. Та приходив ранок, і великий світ лякав мене: «Де я їх знайду, адже стільки сіл, та як і знайду, чим допоможу?» І в дитячій вірі заспокоював себе: «Хай-но трохи виросту, аби міг робити, тоді…»

      На одному з вечорів, що їх влаштовувала для учнів гімназія, до мене підійшов учитель літератури. Я бачив, що Кузьмінська, яка завжди супроводжувала нас на вечорах, вся перетворилася на слух. Учителя цікавило моє походження, та не встиг він про це спитати, як вона моргнула Владекові, і Владек тут же втрутився в розмову.

      – Антось, прошу професора, не пам’ятає, звідки він. Антось наш.

      Моє обличчя горіло від приниження й сорому. За те, що мене годують, одягають і вчать, я мушу відректися назавжди від тих, з ким ріднила мене кров. Владек справді вірив, що я не пам’ятаю із своїх рідних нікого. В цьому не його вина. Але те, як він боявся, щоб ніхто не дізнавсь про моє мужицьке походження, заболіло мені, і я… Потайки від Кузьмінської я послав листа до загайпільського солтиса і в те село, куди завів Василя. Боязко чекав відповіді. Вирішив: «Якщо живуть, піду до них». Листоношу зустрічав у воротях. Але одна за другою прийшли невтішні відповіді: ні там, ні там нема давно ніяких Кривд. Були колись, а підросли й пішли по світу. І тоді, може, вперше защеміли самота й сирітство в моєму серці.

      Після матури ми вступили до університету на філософію. Удвох замешкали в комісара поліції Костельніцького – старого знайомого Кузьмінських. Не знаю, звідки взялося те дивне знайомство. Що могло єднати бідного магістратського службовця з поліцаєм – не знаю і досі. Вони ще в Коломиї часто зустрічались.

      Владек захоплювався і від радості потирав руки:

      – А татко таки спритна людина. Дивись, з якими впливовими людьми знається. Це може колись стати в пригоді.

      Потім до нас зайшов Костельніцький. Низький, клишоногий, з приплюснутим носом і мишачими очима, він не сподобався мені ще відтоді, як бачив його в Коломиї. Костельніцький уїдливо пожартував:

      – Дивні діла твої, Господи: русин і поляк виростають в одній сім’ї і живуть краще, ніж кіт із собакою.

      Я відповів на цей жарт спокійно:

      – Це зовсім правдоподібне, якщо поляк не пес, а русин не кіт.

      Костельніцького ніби шилом у бік хто кольнув.

      – Як це дозволите розуміти?

      – Як хочете.

      Стало очевидним, що мені треба негайно повернутися