Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

було для мене зовсім несподіване. Я кинувся, тряс доктора, розтирав рукою груди, кликав. Але він був мертвий… Очі відкриті і, на диво, спокійні. Немов знайшов те, чого шукав ціле життя, і передав тепер у надійні руки.

      Скиба землі

Оповідання

      Осінь. Барвиста, прозора, тепла осінь. Прикарпатські ліси, вкрились строкатим одягом, а вітер роздягає їх. Сумовито шелестить пожовкле листя, зриваючись з гілля.

      Ріка шумить, але не так, як влітку. Вона тепер тиха, вода в ній чиста, як сльоза. Небо ласкаво пестить землю, всміхається задумане сонце.

      А поле жовтіє стернями; по ньому бігають польові смугасті миші, дбайливий хом’як забирає останній колосок і несе поспішно до своєї нори; по кукурудзищах бродять корови, пастухи палять ватри, гріють ноги й печуть бараболю.

      Поле просить плуга.

      Міцно взявшись за чепіги руками й погукуючи на коней, зігнувся хлібороб і розорює поле.

      Яким оре не свою ниву. Його нива облогує, він заробляє в дідича коня та плуга, щоб потім собі виорати.

      А Повзонюк оре на своєму березі. Добре йому: його коні, його плуг, його й правда. Сам оре, щоб даром не тратитись на робітників. Багато поля в Повзонюка! Вся обочина аж до самого лісу – його, вся царина аж до ріки – також його. Мабуть, не здужає всього своїми руками, прийдеться боржників скликати, адже не з милостині давав він людям хліба на переднівку.

      А біля Повзонюкового поля вузенькою смужкою простягнулася Якимова нивка. Вона з’їжилася стернею, немов від страху, що зорють її чужі люди, що ніхто не стане на її оборону, що топтатимуть її не Якимові ноги.

      Повзонюк доорює до краю свого поля. Чому ж ще раз повертає коней? – думає з тривогою у серці й опускає чепіги.

      – Мабуть, поправляє, – зітхнув полегшено, але скоро побачив, як масна скиба землі, политої його власним потом, землі, яка годує його численну сім’ю, переливалася на Повзонюкове поле.

      Якимові зашуміло в голові, до лиця підступила кров. Не пам’ятаючи себе від злоби й обурення, він помчався на Повзонюків берег.

      – Ви що, Пилипе, ласку мені робите? – крикнув, важко дихаючи Повзонюкові в лице, – я й сам своє виорю!

      – А я не твоє орю, а своє.

      – Ви, може, п’яні, що межу забули?

      – А де межа? – Повзонюк повернув коней і почав різати другу скибу.

      – Як, де межа! А кілочки!

      – Кілочки! Можеш собі забивати їх, де хочеш, тільки не в ріллю. Я знаю, що межа через чотири скиби, не бачиш, де вільшина росте?

      Якимові кривда й біль стиснули серце, і він кинувся до коней.

      – Ні кроку далі, розбишако! – крикнув він, шарпаючи коней за вуздечки. – Ні кроку!

      – Вйо-о-о! – ударив Пилип коней батогом, і вони, зваливши з ніг Якима, шарпнулись уперед. Яким піднявся, позеленілий від злості, і кинувся на Пилипа. Довго вони тягалися по ріллі, потім попадали й товкли один одного, поки не змучилися.

      Спльовуючи кров’ю з розбитої губи, піднявся Повзонюк і прошипів:

      – Ти поплатишся за це, жебраче паршивий!

      – Ти поплатишся, й на тебе