Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

іній, може не вродити жито.

      Потряс тичкою, і маленькі шпильки інею посипались на землю.

      – Ще б спав! – гукнула за його спиною прибиральниця школи Настя. – Бродить зранку чогось по снігу.

      – Вуйно Насте, а у вас є корова?

      – Ну, то й що?

      – То вона сьогодні вночі буде говорити?

      – Хто це тобі казав?

      – Тато. Ну, буде?

      – А ти піди та й послухай.

      Гайвороння з криком пролетіло над головою.

      – Якби я мав рушницю, то всіх би їх перестріляв! – і Грицько покотився, як клубок, по дорозі.

      – У-у! У-у-у!

      Здоганяв чиїсь сани.

      – Стійте, вуйку, стійте! – кричав на весь голос.

      – Чого, загубилося щось?

      – Стійте!

      Замівши круто півдороги, коні зупинились.

      – Вуйку! – відхекувався Грицько. – А підвезіть!

      – Іди геть, шибенику! – розсердився дядько і цвьохнув батогом. – Орися он хвора, по лікаря їду… – і рвонув коней.

      Грицькові стало раптом гірко. Це ж батько тієї Орисі, що сидить з ним на одній парті. Згадав – і тьохнуло в грудях. І Грицька ніщо вже не тішило: ані білий сніг, ні заячі сліди по городах, ні намиста інею на гілках.

      Але в школі смуток трохи розвіявся. Там стояла прибрана ялинка, блищали на ній іграшки, і свічки були прикріплені на гілках напоготові. Грицькові аж дух запирало від нетерплячки побачити, як то буде виглядати ялинка, коли в класі стане темно, а свічки засвітяться. А він продекламує «У лісі, ой, у темному» і чим голосніше, тим буде краще. Та знову йому пригадалась Орися. І знову відлетіла радість.

      Прийшов учитель Іван Юхимович.

      – Ти вже на ялинку, Грицьку? – спитав він привітно.

      – Вже.

      – Рано дуже. Але нічого, будеш мені допомагати.

      І Грицько незчувся, як повечоріло. Стругав смеречину, тикав гілки за портрети, різав ножицями лубкий папір на великі квадрати.

      – А це нащо?

      – Побачиш, Грицьку.

      Іван Юхимович відкрив паперовий мішок, повний пакуночків з цукерками й печенням.

      – Гі-і-і, – заіскрились очі у Грицька.

      – А це подарунки Діда Мороза. Кортить побачити? Що ж, бери тепер, щоб слинка не текла. Грицько несміливо взяв подарунок і подякував. Та щось у маленькому серці захлюпотіло й теплом розлилося в грудях. Орися дуже хвора й на вечорі не буде, і подарунка не дістане, йому стало дуже жаль Орисі. Загорнув пакуночок і задумався.

      Надворі смеркало. Густішало повітря. Кричало гайвороння на сніговицю. До школи почали сходитися батьки і діти. Грицько спробував повторити слова вірша, але перед очима стояла Орися. Така червона від гарячки, а мама плаче…

      Діти вже прибирались до хороводу. Зараз погасять світло й засвітять ялинку. Хтось прикручував гніт у лампі.

      Грицько аж зморщив чоло. Кинувся до вікна – там уже колихалася над снігом темрява, кинувся з коридору в клас – там горіла вогнями ялинка, й розтоплене золото капало з неї на підлогу. Так гарно, а Орисі нема. Билося серце, як спіймана пташка.

      Повернувся