Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

їх любить, він радий живого серця їм вкраяти, але пестити не вміє.

      Найстарший, Юрчик, сидить у куточку. До нього сягає слабеньке світло каганця, він потихеньку виймає книжечку із-за пазухи й починає читати.

      Шелеснув листок.

      Яким оглянувся, але, осліплений полум’ям, не побачив нічого і далі втупив очі у весело палаючий огонь у печі. Юрчик забув, що батько може почути, й почав вимовляти слова півголосом.

      Яким підійшов до нього і, побачивши книжку в руках дитини, спитав здивовано:

      – Це що?

      Юрчик розгублено мовчав.

      – Що це, питаю?

      – Кни… книжечка…

      – Звідки?

      – Школярі дали…

      – А хто читати навчив?

      – Сам… від хлопців…

      Колись Яким вихопив би книжку з рук дитини й кинув би в піч, – хай не забиває собі голови пустим, а вчиться ґаздувати. Але тепер… тепер Якимові стиснулося до болю серце, з очей капнули дві сльозинки на голову Юрчика.

      – Дитинко моя… – прошепотів він здавленим голосом. Хотів просити пробачення в свого малолітнього сина, але сам не знав, за що той повинен був йому прощати.

      – Юрчику… Пішлю тебе скоро до школи…

      – Таточку!

      Та зараз же вогник радості згас в очах дитини.

      – А взимі хто дасть постолів? У чім ходити буду?

      – Якось воно буде! – сказав Яким багатозначно, пригадавши слова Миколи.

      Яким ще спав, коли прийшла поліція. Юрчик збудив його тривожним шепотом:

      – Тату!

      – Що таке?

      – Поліція…

      Яким зблід. Він забув про те, що вчора пив у шинку і що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втіхою п’яного, а нині життя показує всю свою жорстокість: сьогодні прийшла поліція, сьогодні мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А діти голі остануться під зиму, голодні, без опіки. Він хотів упасти на коліна й просити пощади або кинутись на поліцая і задушити його, хотів накласти на себе руки, щоб не мучитися.

      Але нічого не зробив. Поліцай надів йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.

      – Язда! – крикнув поліцай.

      У дверях Яким стрінувся з Пилипом Повзонюком.

      З-під навислих брів єхидно сміялися його очі.

      Яким плюнув йому в лице. Поліцай ударив Якима прикладом у спину.

* * *

      На протилежному березі ріки, біля переправи – якісь два вершники і бричка. Поліцаєві Гартику легко було пізнати уланську форму. Рогатівки зсунулись на потилицю, один втирає піт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.

      – Куди панове так спішать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.

      – А пан комендант куди спішить? – молодий улан глянув на арештованого й цинічно засміявся: – Боюсь, що ви поміняєтесь ролями в повітовій тюрмі.

      – Не розумію пана…

      – В повіті – більшовики!

      – Цо пан муві?!

      – Як Бога кохам!

      Поліцай зблід, у нього затрусилися руки, він не міг витиснути слова з горла.

      – Що робити? – прошепотів безпомічно Гартик і благально дивився