Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

можу служити?

      – Я володію шістьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловік на пальцях. – І… і… французькою, німецькою, англійською і… і… італійською. Крім того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку ціну. За рік-півтора оволодіє чужою мовою. Може, ви мені знайдете кого-небудь?

      Я подивився на незнайомого, як на божевільного.

      – Ви дозволили собі пожартувати, добродію. Всього найкращого, мені ніколи.

      Він поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здається, у них тремтіли сльози.

      – Прошу прийняти до відома, – підняв окуляри на чоло, – що я доктор філософії. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся і пішов. Я стояв спантеличений і дивився вслід нещасній постаті. Раптом з бічної вулички з шумом висипала юрба дітей.

      – Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сіпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.

      Доктор Бровко кинувся тікати, але даремно. Вуличники оточили його з усіх боків. Тоді він глянув навколо безпорадно й заскиглив:

      – І чого ви хочете від мене знову?

      Збоку стояв поліцай і заходився від сміху.

      Я підбіг до нього.

      – Наведіть порядок!

      – Пан хце биць патроном тего ідіота? Нє жичи я тего пану!

      Тоді я сам з криком кинувся до дітей, розігнав їх, узяв під руку доктора і повів бічною вуличкою. За рогом він вдячно глянув на мене, витер з обличчя сльозу й міцно потис мою руку.

      – Зайдіть до мене колись, добродію.

      – Дякую, зайду.

      У самому кінці вулиці Петра Скарги стояв одинокий, як сирота, будиночок. Старенький парканець і чотири кущики бузку відділяли його від довгого блоку високих будинків. Полупані стіни, протрухлі східці і старомодний шнурковий дзвінок на дверях.

      За цей шнурок я смикав через два дні після пригоди з доктором Бровком.

      За дверима хтось бубонів вірші Овідія. Я щиро засміявся з такої передвечірньої молитви, хотів було вже завернути, але цікавість таки перемогла. Смикнув ще раз за шнурок. Почувся кашель, відчинилися двері.

      – А-а, моє поважання! Я вірив, що ви прийдете! Прошу, прошу!

      Важкий запах плісняви, поту і прокислої їжі вдарив у лице. На столі купа книжок і немита каструля, на вішалці зимове пальто – все, мабуть, добро доктора Бровка.

      – Ви самі будете брати в мене лекції?

      – Так, з англійської мови.

      – Маєте поняття про цю мову?

      – Досить незначне.

      – Сідайте, почнемо.

      Мене вразили педагогічні здібності цього вченого дивака-доктора.

      Я швидко опанував ази англійської мови.

      Доктор Бровко вперто над чимсь працював. Я завжди заставав його за книгами. На мої запитання він не давав точної відповіді. Говорив про відтінки діалектів епохи вульгарної латини, про новий проект міжнародної фонетичної транскрипції, про мову есперанто, – видно було, що він пише якусь наукову працю.

      Якось я досить необережно запитав, чи він вірить, що його дослідження