Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

з матір’ю погляди зустрілись довше, ніж звичайно.

      – Не приходьте, – прошепотіла вона тихо, щоб Любка не почула.

      Я мовчки погодився.

      Минали дні й тижні, а зустріч та не виходила в мене з пам’яті. Сама згадка про неї робила моє життя цікавим. Дорогі мої судді, мене почало нудити від згадок про наші дискусії. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?

      А чужа тінь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-різному: іноді сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, іншим разом я кипів від його цинічних висловів, часом на вулиці ввижалась мені маленька Любка, і я мимоволі шукав тоді її матері.

      Одного дня без ніякої причини я пішов на роботу по вулиці Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, ніби й швидко пройшов вуличкою, і все-таки був розчарований, що не побачив нікого.

      Відтоді я вже не ходив іншою вулицею. Це справляло мені дивну радість. Краще працювалося, ніби я вже не був самотнім. І сам не знав, кого більше хотілось мені бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сімейного щастя, мати її…

      Зовсім несподівано я зустрівся з ними знову.

      На другому поверсі у вікні, притулившись чолом до замерзлої шибки, сиділа моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впізнала. Застукала кулачком у шибу.

      – Дядьку, дядьку, ходи до нас!

      Я завагався.

      – Дядьку, я сама. Ходи, бо мені скучно. Я відчиню двері.

      Тоді я пішов.

      Вона сиділа в мене на колінах і щебетала:

      – Мама пішла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тільки вночі приходить. Я маю багато пластиліну. Він уже засох, бо я не вмію ліпити. На, розімни і зліпи мені ляльку.

      Я м’яв пластилін, а вона не вгавала:

      – Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсім не приходить, а мами вдень немає. Але мені нудно лише тоді, коли киця засинає. В тебе нема киці, а в мене є… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пізно лягає, а рано встає… Мені вже шість років, дядьку. Я скоро піду до школи. Буду добре вчитися, щоб ніхто не називав мене дурною.

      – А хто кого так називає?

      – Вчора тато кричав на маму, що вона нічого не розуміє. Кинув у неї книжкою. А мама сьогодні дала мені, бо сама не має часу читати. Тільки книжка нецікава, без малюнків.

      Розмову перервав скрип дверей. Увійшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я підійшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки і тінь страху в глибоких очах зрадили її на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокійно і навіть холодно:

      – Ви до чоловіка?

      – Ні, мене запросила Любка.

      Мовчала. Я підвівся.

      – Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

      Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з її очей, але все це тривало тільки мить.

      – О ні, мені приємно, – прошепотіла жінка, не підводячи очей.

      – Можна мені буде ще зайти до Любки?

      – Краще – ні…

      – До побачення.

      Мені ніхто не сказав й слова на прощання, ніхто не провів до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною,