Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

пробігла вона мимо нього і тільки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька відповів кивком: «Прийду».

      І він рішився на відчайдушний крок.

      Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?

      Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:

      – Стій! Ваші документи?

      …Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:

      – Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?

      – Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

      – Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!

      Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.

      – Можеш іти, – сказав останнє слово директор.

      Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.

      – Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

      Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.

      – Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.

      На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.

      Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.

      Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.

      …Буває часто: якась мелодія нагадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя незнайомої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється – дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.

      А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині у житті, суворий директор несподівано для себе самого полагіднішав.

      – Гаразд, можете йти…

      І він почав набирати номер відділку міліції.

      1958

      Кленовий віночок

      Завадович не любив, коли його будили в неділю після обіду.

      – Зіно, донечко, там дзвонить хтось, – покликав, але ніхто не обізвався. – Ах, її немає… Маню, чуєш, Маню! О Боже. Всі сплять.

      Дзвінок