Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

напружуються, як тятива, жили на шиї синіють від натуги, дрюк випрямляється.

      Горда сам.

      Берег ще далеко. Пором ніби стоїть на місці або летить разом із запіненою кашею вниз. Маленький хлопчик із застиглими на очах сльозами, вчепившись мамі за подолок, дивиться на Горду. Той посміхається малому: не бійся, сину, будь спокійний. Горда відповідає за тебе. Горда відповідає за людей. Жили перервуться, дрюк зламається – зубами затримає, а доб’ється до берега. Бо це його люди. Його ріка, його земля.

      Тридцять років не бачив її. Півжиття розтратив на чужині ні за простибі, щастя шукав. Тридцять років… А пам’ятає, як востаннє капнула його сльозина на скований льодом крутоберегий Прут, та й чи не від гарячої, гіркої і пекучої рушила тоді на ньому крига.

      …Портовий вантажник, пуща бразильська, бойні Чикаго, чужа мова, непривітний край і туга, туга, що грудкою крові запеклась у зболеному серці й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рідну землю і цілував би кожний її клаптик, кожну порошину, всіх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб ніколи не покидали рідного краю.

      А роки йшли. Шуміли весняні каламутні, текли задумані осінні води – тік десь там рідний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Ніби ще вчора спокійний і покірливий, Прут двигтів під полозами саней і кінськими копитами, скрипів під ногами пішоходів, ще вчора мовчав, німий, безмовний. І ось капнула сльоза – не перша й не остання гірка людська сльоза – тріснула холодна брила, і ніщо вже не зупинить нестримний біг ріки.

      І не була це вже ріка в пам’яті Горди, це був його народ, міцний, могутній, а він, як осколок, виснажений тугою, зігнутий нуждою, хворий і безпомічний.

      І часто плакав уві сні, бо вдень не було сліз.

      Було літо, коли повернувся. Це було свято всієї землі, коли він ступав по зарінку до Пруту. Зігнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повірити, що він уже тут.

      А потім сам переплив на другий берег. Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихій воді й відчув, що молодеча сила хвилями наливається в його руки, серце. Ні, він ще поживе, даремно думав, що повертається, аби лише померти на рідній землі. Го-о, він ще пригадає людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зібгали обличчя.

      …Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокійно дивиться Горда із застиглою суворою усмішкою на обличчі.

      Мине ще багато років, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, різаний, битий канчуками, вкритий шибеницями і – безсмертний. Чому ж би то Горда мав старітися і випускати стерно з рук?

      Він буде завжди молодим. Гляне задумано на синюваті гори вдалині, гляне на повноколосі простори за Прутом, попестить їх вистражданою своєю любов’ю, бадьоре слово пошле спітнілим хліборобам, погладить по волоссячку малу дитину, біль старий переломить усмішка на обличчі, й до червоного сонця над обрієм блисне скупа й безболісна щира, тепла сльоза.

      Пройдуть роки, а він