Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

хлопців першої школи на розчистці самого центру міста. Поруч працювали учні ремісничого училища.

      Дехто з громадян поблажливо посміхався, коли юрба юнаків та дівчат зупинилась перед велетенськими купами цегли й каміння.

      – Машин тут треба, не дітей, – казали.

      Але молодь думала інакше.

      Потомлені, чорні від пилу, їли пісний сніданок. Окремо хлопці, окремо дівчата. Неподалік відпочивали ремісничники. Ті сиділи разом.

      – Ти подивись, – шепнув Мирон до Івана, – фезеушники геть побачилися.

      Іван зиркнув спідлоба на Грицька. Але той думав про щось і ніби не чув розмови.

      – А цікаво, що побудують на розчищеному місці? – спитав не стільки хлопців, скільки самого себе.

      Питання викликало зацікавлення. А й справді, що?

      – Тут буде клуб для молоді, – висловив Петро свою найзаповітнішу мрію. Він завжди марив дзеркальними залами, кімнатами, повними книг.

      Мирон заперечив. Клуб для молоді – це добра річ, але працює тут не тільки молодь, чому ж їй такі привілеї?

      – Клуб для всіх, – сказав.

      – Могла б тут бути і школа з великим кабінетом механіки. Щоб на техніка зразу вивчитись, – включився у розмову Іван.

      – Школа буде там, де й тепер, – категорично заявив Грицько. – Я тут посадив би дерева, щоб парк був.

      А далі мріяв:

      – У парку самі каштани і ясени. На клумбах – півонії, васильки (а сам думав, що такі, як на могилі батька. Ті – самі засіялися). Посередині доріжка, а по боках скульптури героїв.

      – Яких?

      – А то що, мало є героїв? Один, наприклад, обома руками душить фашиста, – Грицько розчепірює пальці, очі горять ненавистю – це він сам зараз душить. – Другий закріплює прапор на магістраті…

      – Інший пораненого бійця рятує, – захоплюється Іван.

      – Або підриває танк зв’язкою гранат, – додають разом брати-близнюки.

      – І такий, що дитину врятовує від смерті, – почувся збоку дівчачий голос.

      Всі озирнулися. Невисока, струнка чорноволоса дівчина, що сказала ці слова, пильне дивилася на Грицька, наче хотіла в його темних злих очах побачити вогник доброти, а на похмурому вилицюватому обличчі – усмішку.

      Грицько схопився. Нічим не виправдане збентеження змішалося з несподіваною радістю – та лише на мить. Одразу це змішане почуття погасло. Погляд його ковзнув по зачарованому виду Івана, що стояв безглуздо усміхнений, і зупинився на ясних очах дівчини.

      – Тебе хто сюди просив?

      Опустила голову, зніяковіла.

      – Ніхто… сама…

      А хлопці підняли регіт. Грицька чіпляється напасть на чистій дорозі! Грицько буде командувати бригадою у спідничках!

      Дівчина втекла до свого гурту, а Грицько, червоний від сорому й люті, крикнув:

      – Та замовкніть, ви!

      Цього вечора Іван не витримав. Хробак ревнощів уперше відчутно завертівся в його грудях. Грицько знає цю дівчину!

      Розмову розпочав дипломатично.

      – Ти не знаєш часом, Грицьку, що це за синиця у вікні? – кивнув головою