Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

чекала вересня. Швидше звідси. Геть. На свіже повітря.

* * *

      Антін ішов стежкою попри вориння, переступив перелаз і подався над ріку. Вперше за два тижні роботи в лісництві вийшов побродити по старих місцях.

      Нахилився над водою, вмочив руки і співчутливо кивнув до худорлявого обличчя, що відбилось у воді:

      – Помарніли, постаріли ми останнім часом, друже.

      Зітхнув. Пройшовся понад річкою, перебрався через кладку на другий бік. Колись тут пас він овець. А ось тут уперше побачив Зіну, дочку учителя Завадовича. Вона, худенька, з великими очима, спитала, чи це плесо має дно. Він відповів їй тоном знавця, що до неба треба тільки три смереки, а до дна ріки більше. Таке плесо! Їй було дивно, а йому приємно.

      …На зарінку пащів розпечений пісок. З невисокої скелі капали у воду камінчики, як дощ великими краплями. Неподалік від стежки шелестів лапатим листям клен. Той самий клен.

      Антін підійшов до дерева, зірвав кілька листочків і склав їх хвостиками докупи.

      «Я сплету тобі з них вінок і наряджу, як індіанку». Гуділи тоді бджоли над ромашками, пах чебрець, пахло зім’яте кленове листя, не допліталися віночки. Закривала очі і ховала голову на його колінах. Він розплітав її русяві коси і прибирав їх кленовим листям. Лагідні промені сонця гралися, ховались у золотому волоссі.

      А потім… Все рушилось зі свого місця, як русло ріки після повені.

      Весною розпочалась організація колгоспу. Батько Антона відмірював землю. Завадович позеленів від злоби.

      – Забрали. На петрушку залишили. А я купував, тягнувся. Ччорт!

      Настиг Зіну і зігнав на ній злість:

      – Якщо тебе ще раз побачу з тим репаним Семенюком, поб’ю!

      Тоді вона круто повернулась і, незважаючи на оклики батька, пішла… До клена.

      Це було останньою причиною виїзду Завадовича з села.

      Наступала рання весна, коли вони прощалися. Несла ріка каламутну воду, лопали бруньки на деревах, текли з гір потоки.

      – Не забудеш, Зіночко?

      – Ніколи не забуду.

* * *

      …Гуділи джмелі, вітаючись з квітами, шелестів клен.

      – Забула… Як вона могла все це забути?

      Зв’язував листочки, доплітав віночок…

      Внизу дзюрчала річка по камінні, за рікою принишк від спеки луг. За лугом – школа. Та сама школа. Якась дівчина в строкатому платті вийшла на веранду, зійшла по сходах, пройшла повільно кілька кроків і враз помчалась до річки, по-дитячому підплигуючи. Над водою зупинилася, закинула руки за голову. Потім простягнула їх вперед, мовби віталася з горами.

      Антін придивлявся до стрункої дівочої постаті. Раптом здригнувся і, зірвавшись з місця, побіг до річки.

      Дівчина помітила його й опустила руки. Нерішуче, вагаючись, підходила ближче до води. Ступала по кам’янистому дну. Швидка течія зачіпала плаття, сонце сліпило очі. Антін стояв на березі, вірив і не вірив, і окликнути не міг.

      На самому краю річки спіткнулась, але міцна рука підхопила її і винесла на берег. Кленовий віночок холодною зеленню діткнувся її гарячого обличчя, гіркуватий присмак