Культ. Любко Дереш

парті, відкладали в потаємних місцинах про запас і ще раз ковтали, ковтали, ковтали… Навіть вчителі (потайки, звісно ж) ковтали коліщатка тарену. У невеликих дозах він викликав веселе затьмарення, масу галюнів та специфічну ходу: здається, у тебе на ногах пружини, і ти не йдеш, а плавно скачеш. Учні, напаковані тареном, пісялися зі сміху, коли бачили, якими плавними затяжними стрибками ішов до них на урок історик чи географ. Правда, на третій день по диверсії весь тарен кудись подівся (чи не в тумбочку історика або географа, бува?), та все ж кишені в багатьох розпирало від чогось твердого та продовгуватого. Сказати б, від якихось ампул.

      Банзай не був захланним. Він всього лиш поклав у кишеню одну ампулу з «хімією». Дві таблетки він зажив у школі, запивши на перерві водою з-під крана.

      Банзай запам’ятав, як зайшов до спортзалу, потрапивши якраз на баскетбольний матч. У той час, як на майданчику пристрасті вирували, наче вариво в реторті, у спортзал зайшов ВІН. Не зважаючи на гравців, легким пружним кроком пострибав через зал і всівся на лавці прямісінько коло вчителя фізкультури. У того від очманіння з рота випав заслинявлений свисток і зникла здатність говорити. Тому він не сказав Банзаю жодного слова.

      Все ще почуваючись прекрасно, Банзай почав розглядати центральне коло, намальоване ядучо-червоною фарбою (такого, знаєте, відтінку «Виколи око»). За певний час коло почало обертатися, до червоного додалось іще кілька кольорів, які то гасли, то спалахували. Банзай не міг відірвати від цього видовища погляду. Раптом він зрозумів, що то звичайнісінька літаюча тарілка. І справді: літаюча тарілка зі спалахами на борту піднялась у повітря, тихо гуркочучи, неначе вентилятор. Із криками «Оце так-так! НЛО в спортзалі – хто б подумав?» Банзай вибіг із приміщення. Більше його в той день ніхто не бачив.

      3

      Наступні кілька годин були чорним отвором у його пам’яті. Він отямився у себе в під’їзді. Банзай ішов додому.

      Тато, як звично, був на роботі. Баба сиділа вдома.

      – Мий руки, будеш їсти, – здається, таке вона сказала. Але Юрко не був упевнений. Миючи руки, він лиґнув третій тарен.

      З ванної у дзеркало було видно вішак, на якому висів татів хатній халат. Банзай помив водою лице і спитав у тата, якого побачив у дзеркалі, чому той уже вдома. Тато сказав, що, знаєте, не чекав, не чекав, від кого-кого, а від свого сина не чекав таких дурниць, які Юрко наробив сьогодні у школі. Банзай щось відповів йому (щось таке влучне й дотепне, проте що? – він не міг пригадати), як пришкутильгала баба і спитала, з ким він тут варнякає.

      Банзай сидів на кухні і їв борщ. Баба звалила до однієї зі своїх підстаркуватих подружок. У нього саме зав’язалася напрочуд цікава дискусія з чайником. Здається, щось на тему білих горошків на чайниковому череві.

      Повернулася баба, і Банзай дуже тихо сказав чайнику, що не видасть старій ані слова з їхньої розмови.

      Чайник, здається, поставився схвально до такого рішення.

      4

      З наступного дня Банзай запам’ятав лише невеличкі, наче записочки, клапті. Зранку