Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської імперії Василь Енгельгардт. Три нешлюбні його сини – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160 000 десятин землі, десь 50 000 кріпаків «мужеска і женска пола», будинки в столицях та різні коштовності, яким у старого Енгельгардта, здавалося, не було ліку.

      Поручику Павлові Енгельгардту дісталися маєтки на Звенигородщині. Отримавши керелівських кріпаків, Павло Енгельгардт велів управителеві своїх маєтків «набрати хлопців» – для роботи фурманами, форейторами, кухарями, рахівниками і навіть знайти одного здібного до малювання, щоб «благословити його на покоєвого маляра». І звичайно ж, набрати підлітків ще й у козачки.

      Ось тоді син керелівського кріпака Тарас Шевченко і потрапив у козачки. Сперше, щоправда, Тарас вертівся на панській кухні – чистив і мив різне начиння, носив дрова, виливав помиї – не тяжка праця, але дуже вже одноманітна. Хотілося малювати – те хотіння в Тараса було звідколи себе й пам’ятав. Але поки що йому не таланило віддатися улюбленому малюванню – кухар ганяв його то сюди, то туди. Не давав і присісти. До всього ж Тарасів пан Павло Енгельгардт мав їхати на службу до Вільна, потім до Варшави, де служив у лейб-гвардії уланського полку і де слуги мусили знати польську мову.

      Козачка Тараса швидко навчили читати й говорити по-польському, і на тому його навчання й завершилося, і він вирушив у статусі козачка в чужі краї – восени 1829 року.

      У Вільні чи у Варшаві, де пан служитиме, Тараса мали віддати учнем до покоєвого маляра – здібності до малювання козачка з Керелівки вже були помічені. А поки що він мав чистити панські чоботи, набивати люльку своєму панові і завжди бути в передпокої напохваті – коли його погукають на світлі очі пана чи куди-небудь по що-небудь пошлють.

      Вирушили до Варшави, але по ходу пан Павло завернув до Вільна і на якийсь час затримався в литовській столиці. Як і всі козачки та прислуга, Тарас перебував у панському обозі, їхали повільно, і Тарас у дорозі надивився усякого. Але всюди, як згадуватиме, бачив «країну смутку і печалі». Убогі то були краї – «голод, злидні, розпуста…»

      У Вільні він і зустріне її, другу свою любов, Дуню, чорноброву Гусіковську. Через роки та роки він запише до свого «Щоденника»: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві». Згодом він назве цей спомин, сон цей, дорогим його серцю. Дуню, не в змозі її забути, хоч їх і розлучать назавжди, він пам’ятатиме ще довго-довго, бо здавалось йому тоді: забути Дуню – це все одно, що забути самого себе.

      Правда, з роками він щось ніби трохи забуде – чи йому по-іншому все буде бачитись і він повірить тому – новому баченню, але художнику Сошенку розказуватиме, що чорнобривку Дуню він зустрів у Варшаві, там мав з нею роман (можливо, Сошенко помилився у своїх спогадах і поселив Дуню, чорнобриву Гусіковську, у Варшаві). Та й скільки Тарас побув у Вільні, – невдовзі Енгельгардти з Відня переїдуть до Варшави. У польській столиці дідич віддав Тараса в науку до маляра, знаного майстра малярної справи, яким