Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

же руку козакові

      І серце чистеє подай!

      І знову іменем Христовим

      Ми оновим наш тихий рай.

      …На прощання вона припала до нього, зазирнула йому в очі, рвучко, зітхнувши, відірвалась од нього і миттєво зникла у сніговій завії…

      Назавжди. Через роки до нього якось дійдуть чутки, що буцімто Дуня пристала до повстанців, які виганяли з Варшави, а потім і з усієї Польщі руських окупантів; у своєму загоні була світлою зіронькою, співала повстанцям веселі пісеньки, а здебільшого готувала їжу, прала їм, латала одяг і казали, надихала їх на подвиги.

      Буцімто вона й наклала головою в одному з походів, але Тарас тому не повірив. Такого – щоб Дуня пішла з цього світу передчасно – бути не могло. Такі, як Дуня, невмирущі. Це ж любов його, а любов – завжди вічна.

      І скільки він тоді, спотикаючись і падаючи, брів у панському обозі, стільки й бачив попереду Дуню, яка зіронькою ясною йому світила і манила його. То як вона могла загинути? І Тарас вірив, що вона з ним. Завжди з ним.

      І в сніговій завії він питав її:

      Дівчинонько мила,

      Де ж будеш спати

      На Вкраїні далекій?

      А вона йому в тій завії відповідала:

      В степу під вербою,

      Аби, серце, із тобою

      На Вкраїні далекій.

      І що з того, що більше він її не зустріне у світі цьому, що з того, як вона, Дуня чорнобрива, завжди з ним…

      Сошенко, посланий долею, та Амалия, послана бісом

      (Але ж він саме з нею спізнав ту любов, що зветься… Так, так – сексуальною)

      «Та все ж найбільшим дарунком долі для Шевченка стали зустрічі у Літньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком…»

«100 найвизначніших українців»

      «…Летом, в один из лунных петербургских вечеров, прогуливаясь в Летнем саду, Сошенко заметил, что какой-то оборвыш в затрапезном пестрядинном халате, босой и без шапки копирует карандашом одну из статуй, украшавших аллею сада. Заметив южный тип физиономии, Сошенко полюбопытствовал взглянуть на его работу. Зайдя сзади, он увидел, что рисунок весьма не дурен, ударив юного художника по плечу, Сошенко спросил: «Звідкіль, земляче?». «З Вільшаної», – ответил халатник. «Як – з Вільшаної? Я сам з Вільшаної!», – сказал Сошенко, и заинтересовавшись земляком, узнал в этом халатнике Тараса Шевченко, крепостного Павла Енгельгардта…»

П. Г. Лебединцев

      «Мій поміщик, – писатиме Шевченко про Павла Енгельгардта, – ставив мені в обов’язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або налити у нього перед носом склянку води».

      «При властивій мені сміливості характеру, – згадуватиме Шевченко своє козакування в дідича, – я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської школи, що прикрашали панські покої».

      Пан хоч і карав за таку сваволю свого козачка, але запримітив – око він мав гостре, – що його козачок проявляє чималі здібності до малювання. І вирішив це використати, щоб мати свого дворового живописця.

      На початку 1831 року Енгельгардти переїхали до Петербурга, а вже наступного року,