Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

горя висихаю…

      А вдень Феодосія – вже змарніла і наче передчасно зів’яла – мовчала, похиливши свою гарну голівку. Іноді невідомо до кого озивалася:

      – Ага! А я за Тараса віддалася. Вже й весілля ось-ось. Тільки Тарас приїде, як цар його відпустить, так і весіллячко згуляємо…

      І часто, підперши плечем грубку в хаті, колупала її.

      – Мене ж сватають за Тараса, маю колупати піч. Так усі дівки при сватанні мають робити, піч колупати, тож і я колупаю. А ви приходьте до нас з Тарасиком на весілля – ве-есело буде! Ой весело! Так весело, що я гіркими сльозами вмиюся.

      Ой у гаю при Дунаю

      Соловей щебече,

      Він усю свою пташину

      До гніздечка кличе:

      Ой тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох —

      Соловей щебече.

      Він усю свою пташину

      До гніздечка кличе.

      Голос іще мала дзвінкий, і коли співала – слухали її чи не сумуючи, що такий голос і така дівчина пропадає.

      Ой у гаю при Дунаї

      З тою самотою

      Сиджу, тужу ще й ридаю,

      Милий, за тобою.

      Ох, ох, ох, ох, ох, ох —

      З тою самотою

      Сиджу, тужу, ще й ридаю,

      Милий, за тобою…

      …Яка її подальша доля – невідомо. Хоча долі в неї вже не було, була тільки недоля. Свої дні Феодосія закінчила у психіатричній лікарні. Мабуть, там її, всіма забуту (отця Григорія вже не було в цьому світі), ображали санітари, адже вона часом кричала:

      – Коли б я стала жінкою Шевченка, ви зі мною так не поводилися б!

      Втеча з Варшави, або Дуня, чорноброва Гусіковська з далекої чужини

      Це через добрий вік потому до Словника української мови буде записано: «Обіймати – обхоплювати кого-небудь руками чи рукою, пестячи, виражаючи ніжність, почуття дружби і т. ін.».

      Дуня якось запитала його (як йому здалося, співчутливо):

      – Ти хто, Тарасику?

      Він зиркнув на неї, як завше усміхнено-турботливу, зітхнув гірко – не було чим хвастатись, та ще перед дівчиною, який він нещасний! – та буркнув, як начеб на когось сердився (а радше на свою недолю):

      – Козачок…

      – Ти-и-и? – чомусь вона перепитала не то з подиву, не то з розчарування.

      – А то ж хто ще. Кажу, козачок…

      Дуня закліпала синіми очима (він за своє тодішнє шістнадцятилітнє – вже шістнадцятилітнє! – життя ще не бачив так близько біля себе таких вірних та відданих синіх оченят – небесно-весняно-синіх), у які він не міг чомусь спокійно дивитися, бо вони його кудись – коби знав куди саме, не інакше як у рай, – кликали-манили-вабили.

      – Коза-ак?

      – Ні, – ще з більшим жалем відповів Тарас, усе ще сердячись, – який з нього козак, хіба вона не бачить? – Козак – вільна людина, а я… я…

      Він не встиг доказати, як вона радо-дзвінко вигукнула:

      – Збагнула, збагнула!.. Ти тому козачок, що ще – маленький козак. А ось як виростеш…

      – Козачок – це слуга у пана. І я слуга свого пана Енгельгардта. Тому й козачок… А козаком… Як я можу стати козаком, коли я кріпак? Власність пана. І кріпачити мені випадає все життя – до скону літ.

      …Згодом у його біографії, – як він стане вже