Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

Божий дар. Так йому старі люди казали, і Тарас із ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього і справді як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч він і був кріпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душі зійшло, наче сама воля-воленька омріяна до нього нарешті прийшла. Дивувався: «Феодосіє! І як без тебе жив я досі?…»

      Полетіла б я до тебе та крилець не маю:

      Феодосія

      Народжений у сім’ї кріпаків, Тарас у два роки був записаний ще одним із 17 тисяч селян поміщика Василя Енгельгардта.

      Біографи зазначають, що історія родини Шевченка – трагічна й типова для покріпаченого українського села – лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще «молодую у могилу нужда та праця положила», батько «не витерпів лихої долі, умер на панщині», брати «на панщину ходили, поки лоби їм поголили», сестри «у наймах виросли чужії», сам він пішов «до п’яного дячка в науку»…

      «З раннього дитинства життя зустріло бідну дитину непривітно, суворо. Матері він майже не пам’ятав. До смерті неньки Шевченко не знав горя, але з її передчасною кончиною у 1823 році для нього почалися життєві непереливки, ті незгоди, що переслідуватимуть його все життя.

      Після смерті дружини у Шевченка-батька залишилося п’ятеро дітей (Микита, Катерина, Тарас, Ірина та Йосип. – В. Ч.). На сьомому році життя, втративши батька, залишився Тарас на руках у мачухи разом з двома сестрами: Яриною і Марійкою – сліпою. Тут уперше пізнав він багато горя. В найніжнішому віці позбавлений любові та материнських пестощів, хлопчик звик зосереджуватись у собі самому, сторонився людей і зустрічав недовірливо будь-яке привітне спілкування з ним рідних і сусідів. Мачуха, яка незлюбила Тараса за його потаємний і впертий норов, аби він не був на очах, доручала йому влітку пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля, що оточували ці села, являли собою не зовсім рівну місцевість, степова далина загороджувалась високими могилами, яких узагалі досить багато у Звенигородському повіті.

      Високії ті могили

      Стоять та сумують…

      Зі скибкою сухого хліба хлопчик цілими днями у полі. Улюбленим його місцем для відпочинку за великої спеки була одна з таких могил. Він частенько сидів під нею та підсвідомо дивився вдалину. Відомо, що ці перші враження дитинства відізвались у поета в період його зрілості, в його кращих творах».[2]

      Кругом його степ, як море

      Широке, синіє;

      За могилою могила,

      А там – тілько мріє…

      Згадуючи своє дитинство, поет у 1859 році напише одну з найзворушливіших своїх поезій, присвячену пам’яті любої сестри Ярини:

      Минаючи убогі села

      Понаддніпрянські невеселі,

      Я думав: «Де ж я прихилюсь?

      І де подінуся на світі?»

      І сниться сон мені: дивлюсь,

      В садочку квітами повита,

      На пригорі собі стоїть,

      Неначе дівчина, хатина.

      Дніпро геть-геть собі розкинувсь!

      Сіяє батько та горить!

      Дивлюсь, у темному садочку,

      Під вишнею у холодочку,

      Моя

2

М. К. Чалий – український громадсько-культурний діяч, автор книги «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», що стала однією з перших біографій поета. Шевченко називав його своїм «великим приятелем». Михайло Чалий і розповів про раннє дитинство Тараса Шевченка.