Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

якщо обминути жінок?

      А кожна жінка – це рай. (Пардон, буває, що й пекло, але раю все ж таки вони дарують нам більше.)

      А жінок Шевченко, за свідченням свого друга-приятеля та біографа Михайла Чалого, любив жвавих. Казав бувало:

      «Щоб під нею земля горіла на три сажні».

      Утім пропащі, хоч і милі, створіння не захоплювали Шевченка, – зазначив Д. Чуб у згадуваній праці. – На продажну любов, на жінку, що віддавалася пристрасті (треба гадати за гроші. – В. Ч.), він казав: “Можна махнути рукою!”».

      «Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався, – писав Чужбинський, – благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте у красуні тій Шевченко хутко розчарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему і сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала би зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але ж яка чекала на нього несподіванка! Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі, в товаристві трьох залицяльників… І майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів, і хоч як чарівна господиня атакувала його люб’язністю, пішов із твердим наміром ніколи більше не звертатися до красуні – і дотримав слова».

      Щоправда, як свідчив Чужбинський, Шевченко довго її ще згадував і навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:

      Не журюся, а не спиться,

      Часом до півночі,

      Усе світять ті блискучі

      Твої чорні очі.

      Мов говорять тихесенько:

      «Хоч, небоже, раю?

      Він у мене тут – у серці».

      А серця немає.

      Й не було його ніколи,

      Тільки шматок м’яса.

      Нащо ж хороше і пишно

      Ти так розцвілася?…

      Не журюся, а не спиться

      Часом і до світа,

      Усе думка побиває,

      Як би так прожити,

      Щоб ніколи такі очі

      Серця не вразили?…

      То що ж воно таке – любов?

      Сказано ж бо: століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття кохання. Чи – любові. І розгадуючи цей фантастичний феномен, завдяки якому людство існує й розвивається і люди залишаються людьми, а не, наприклад, тваринами, ось яке вже століття ті, хто, здається, знає усе, намагаються розгадати таємницю, зокрема й Лаури де Новес.

      …То був сонячний квітневий день, коли поет Франческо Петрарка вперше побачив свою кохану. Той день він запам’ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 року у Страсну п’ятницю в маленькій церковці Святої Клари. На той час він уже був визнаним поетом двадцяти трьох років, вона – заміжня двадцятишестилітня жінка,