Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис

померла 6 квітня 1348 року – в Європі тоді лютувала чума, що й забрала її з цього світу. Довго і тяжко-боляче переживав поет смерть коханої. Зачиняючись ночами в кімнаті, він за тьмяного світла свічки звеличував Лауру у своїх сонетах.

      Я припадав до її ніг у віршах,

      Сердечним жаром наповнюючи звуки,

      І сам з собою перебував в розлуці:

      Сам – на землі, а думками – в хмарах.

      Я співав про золоті її кучері,

      Я оспівував її очі і руки,

      Блаженством райським вшановуючи муки.

      І ось тепер вона – холодний прах.

      А я без маяка, в шкаралупі сирій

      Крізь шторм, який для мене не новий,

      Пливу по життю, правуючи навмання…

      Після смерті Лаури Петрарка написав сонети – «Вірші на смерть мадонни Лаури», «Тріумф смерті», «Тріумф слави». Свою кохану він пережив на 26 років. Але і після її кончини він кохав Лауру так само захоплено і ніжно, присвячуючи їй, вже давно мертвій, прекрасні сонети, 365. Їх усіх було зібрано в «Канцоньєре» («Книзі пісень»), що є найзнаменитішим твором поета. Знетямлено люблячи Лауру, він одружився, мав сина й дочку, але так само пристрасно і незрадливо любив Лауру. Всі роки біля нього була його улюблена дочка Франческа та її діти. Вона й поховала батька, який одного дня не дожив до свого 70-ліття. І останніми його словами в цьому світі були слова про те, що він «нарешті йде до Лаури, щоб там… ТАМ уже більше ніколи не розлучатися з коханою»…

      Справді, які, хоч і найпремудріші, філософи і поети зможуть розгадати таїну любові-кохання…

      То хто ж їм послав Амалію?

      Ось таким він виявився тоді, коли, упадаючи за прегарною німкенею, відбив її в Сошенка: щось ніби ворухнулося в серці та якийсь час там ворушилося, а потім і стихло… Шевченко молодим був, безтурботним, легко і просто міняв жінок і дівчат, і хоч би що їм не обіцяв, але тоді ще не збирався обзаводитися сім’єю… Хоч іноді захоплювався аж-аж…

      Той же Чужбинський згадує про одне таке захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи лавру, Шевченко, як розповідав Дмитро Чуб у своїй книзі «Живий Шевченко», познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. У цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захопився дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ, ідучи скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль – її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору. Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.

      На