П’ята Саллі. Деніел Кіз

до дверей та покликав її на ім’я.

      – Міс Портер, ви залишили тут трохи одягу, який вже давно в мене лежить. Не хочете забрати?… Забрати, кажу, не хочете?

      – Одяг? Мій? Я такого не пригадую.

      Саллі пішла слідом за ним всередину й від здивування відскочила, коли помітила манекена-чоловіка, одягненого в поліцейську форму: кашкет, значок, кийок та все інше.

      Вона засміялася:

      – На мить мені здалося, що то справжній поліцейський.

      Ґрінберґу довелося під значним кутом повернути голову, щоб подивитися на неї зі своєї згорбленої пози.

      – Це Мерфі, – сказав він. – Купив його нещодавно в крамниці вживаних товарів. Чи не красунчик? Я буду ставити його за скляними дверима на ніч, щоб відлякувати злодюжок. Мене вже чотири рази обкрадали… чотири рази, кажу. Вкрали костюми клієнтів. Жах якийсь.

      – Але чим тут допоможе манекен? – спитала Саллі.

      Ґрінберґ порпався між вішаків із одягом, знімав різні речі та складав на прилавок.

      – Річ тут не в самому манекені. Поліцейська форма в дверях матиме психологічний ефект. Можливо, злодюга вирішить обікрасти іншу крамницю… іншу, кажу, крамницю.

      – Чому ви називаєте його Мерфі?

      Ґрінберґ знизав плечима:

      – Так йому буде легше порозумітися з іншими поліцейськими, ніж якби він мав прізвище Коен… Коен, кажу.

      Він підсунув їй стос одягу.

      – Разом – 18 доларів 98 центів.

      Вона поглянула на світлу червону сукню, чорний строгий костюм та синє тісне плаття.

      – Це не моє, – сказала вона.

      Ґрінберґ витріщився на неї:

      – Що ви маєте на увазі? Отут, на цих трьох бирках написано «Портер, 628, Вест-стрит, 66».

      Вона роздивлялася рожеві бирки, намагаючись приховати власне збентеження. Раніше вона часто знаходила в шафі одяг, який навіть не пригадувала, як купувала. Завжди відшукувались якісь чеки від кредитних карток чи квитанції про отримання готівки. Це вперше вона забула, як принесла одяг кравцеві. Але вона не могла показати це.

      – Крім того, – сказав він, – я ще пам’ятаю, ви просили мене вкоротити крайку цієї червоної сукенки. Отак дразнили старого чоловіка. Я ще сказав, що вам у дідусі годжуся… у дідусі, кажу, годжуся. Пам’ятаю, бо ви були іншою, коли просили мене розширити вам синю сукню, чи зашити проріз на чорному костюмі. – Він розгорнув маленький поліетиленовий пакетик, пришпилений до костюма. – Ще залишили срібну брошку в формі летючої риби в кишені костюма.

      Тоді він вишкірився на неї, клацаючи своїми штучними зубами.

      – Але якщо вам ще захочеться, щоб я вкоротив крайку, запевняю, я із задоволенням… із задоволенням, кажу.

      Саллі нічого з цього не пам’ятала. Збентежена, вона оплатила рахунок. Вибігла з ательє, ледь не перекидаючи дорогою манекен у поліцейській уніформі, й віднесла одяг нагору в квартиру. Вона була настільки розгубленою, що підійшла до дверей на другому поверсі, замість третього. А тоді, не побачивши таблички зі своїм ім’ям, відскочила назад та побігла на