Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.

      Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.

      – Що ви на це скажете? – спитав він збуджено.

      – На що саме?

      Він показав рукою на книжкові полиці.

      – На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.

      – Книжки?

      Він кивнув головою.

      – Справжнісінькі – і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це – тільки добре зроблені шпалери, а виявляється – справжні книжки! І сторінки є, і… Стривайте, я покажу!

      Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.

      – Бачите? – переможно вигукнув він. – Справжнісінький друкарський виріб. Воістину – не вір очам своїм! Цей тип – другий Беласко. І який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися – сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

      Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

      – Хто вас привів? – спитав він. – Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.

      Джордан не відповіла – тільки весело блиснула очима.

      – Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт, – вів він далі. – Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю – не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.

      – І як, допомогло?

      – Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони…

      – Ви нам казали.

      Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад. На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі.

      Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто – щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят – не хто інші, як наші дівчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що