Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у садку.

      Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.

      Кинувшись до сходів, я загорлав: «Добривечір!» – так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.

      – Я так і думала, що зустріну вас тут, – неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї. – Адже ви казали, що мешкаєте поряд з…

      Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися біля підніжжя сходів.

      – Добривечір! – вигукнули дівчата разом. – Як прикро, що ви програли!

      Ішлося про змагання з гольфу. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.

      – Ви нас не впізнаєте, – сказала одна з дівчат у жовтому вбранні. – Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.

      – У вас тоді волосся було іншого кольору, – відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з’явився явно передчасно – очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.

      – Ви тут часто буваєте? – спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.

      – Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами, – жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: – Ти, здається, теж, Люсіль?

      З’ясувалося, що й Люсіль теж.

      – Мені тут подобається, – сказала Люсіль. – Мені хоч би де бути – аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар’є, а в ньому – нова вечірня сукня.

      – І ви прийняли? – спитала Джордан.

      – Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити – заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п’ять доларів.

      – Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить, – категорично заявила перша дівчина. – Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.

      – Хто – він? – спитав я.

      – Гетсбі. Мені казали…

      Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

      – Мені казали, ніби він колись убив людину.

      Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.

      – А по-моєму, це перебільшення, – скептично зауважила Люсіль. – По-моєму, він просто був під час війни