Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.

      – Два чого? – спитав Том.

      – Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий – «Мис Монток. Море».

      Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.

      – Ви теж живете на Лонг-Айленді? – спитала вона.

      – Я живу у Вест-Еггу.

      – Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім’я Гетсбі. Ви з ним знайомі?

      – Він мій сусід.

      – Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.

      – Справді?

      Вона кивнула головою.

      – Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.

      Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:

      – А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!

      Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.

      – Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

      – А ви зверніться до Міртл, – вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. – Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?

      – Якого листа? – спантеличено спитала Міртл.

      – Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. – Він поворушив губами, придумуючи. – Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.

      Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:

      – Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том – свою дружину!

      – Невже!

      – Смертельно ненавидить! – Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. – Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.

      – Тож і вона не любить Вільсона?

      Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання, – відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.

      – От бачите! – переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос. – Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

      Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.

      – Коли вони все ж таки поберуться, – вела далі Кетрін, – то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.

      – Тоді вже краще було б переїхати до Європи.

      – О, то ви любите Європу? – несподівано голосно вигукнула Кетрін. – Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

      – Справді?

      – Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.

      – І довго там пробули?

      – Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!

      Надвечірнє