Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

з Дейзі повернулися до столу. – Даруйте, нагальна справа! – удавано весело вигукнула Дейзі.

      Вона сіла, допитливо глянула на міс Бейкер, потім на мене й повела далі: – Я на хвильку визирнула в сад, він виглядає так романтично. Посеред газону сидить пташка, по-моєму, це соловейко – він, напевно, прибув на кораблі з-за океану. Боже, як він співає! – Вона й сама мало не співала. – Суцільна романтика, чи не так, Томе?

      – Просто казкова романтика, – відповів він і упалим голосом мовив до мене: – Після обіду, якщо не зовсім стемніє, я покажу тобі стайню.

      Телефон знову задзвонив. Дейзі, дивлячись на Тома, рішуче похитала головою, і розмова про стайню та й, власне, розмова взагалі розтанула в повітрі. З останніх п’яти хвилин, проведених за столом, мені запам’яталися лише вогники свічок, що їх не знати чому знову запалили, і моє бажання дивитися всім просто в очі й водночас уникати їхніх очей. Не знаю, про що думали в цей час Дейзі й Том, але навіть міс Бейкер, з її явною схильністю до тверезого скептицизму, навряд чи спромоглася викинути з пам’яті оте різке, металеве, раптове нагадування про себе з боку п’ятої особи, незримо присутньої за нашим столом. Комусь, можливо, така ситуація видалася б пікантною; мене ж охопило бажання негайно викликати поліцію.

      Ясна річ, про коней більше не згадувалося. Том і міс Бейкер, розділені широкою смугою сутінок, перейшли до бібліотеки й сіли там, немов над невидимим, але цілком реальним покійником, а я, зображуючи галантну зацікавленість і водночас удаючи, ніби трохи недочуваю, обійшов з Дейзі будинок; уже зовсім споночіло, коли веранди, що сполучалися між собою, вивели нас знову на центральну терасу. Там ми й умостилися бік у бік на плетеній канапці. Дейзі обхопила обличчя руками, немов перевіряючи його чарівну округлість, і погляд її занурився в оксамитну півтемряву. Я бачив, що вона вже насилу стримує хвилювання, і, намагаючись хоч якось заспокоїти її, почав розпитувати про дочку.

      – Ми з тобою мало знаємо одне одного, Ніку, – сказала вона раптом. – Навіть як на троюрідних родичів. Ти не був на моєму весіллі.

      – Я тоді ще не повернувся з війни.

      – Так, справді. – Вона повагалася. – Розумієш, Ніку, я стільки всякого натерпілася, що вже ні в що не вірю.

      Видно, вона мала-таки на те підстави. Я помовчав, але вона нічого більше не сказала, тож я зробив ще одну жалюгідну спробу перевести розмову на її дочку.

      – Вона, певно, вже розмовляє і… і їсть, і взагалі…

      – Авжеж. – Вона неуважливо глянула на мене. – Слухай, Ніку, хочеш знати, що я сказала, коли вона народилась? Тобі цікаво?

      – Дуже.

      – Це допоможе тобі зрозуміти і те, як я ставлюся до… до багатьох речей. Тож не минуло ще й години, відколи вона з’явилася на світ, а Том був бозна-де. Я прокинулася після наркозу, почуваючи себе зовсім самотньою, і зразу спитала акушерку: «Хлопчик чи дівчинка?» Вона відповіла: «Дівчинка», і я відвернулася і заплакала, а тоді сказала: «Ну й добре, що дівчинка. Тільки дай Боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому житті