Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд

на пероні, біля газетного кіоска.

      Вона кивнула й відійшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

      Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

      – Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

      – Гірше не буває.

      – Для неї з’їздити до Нью-Йорка – справжнє свято.

      – А чоловік її як на це дивиться?

      – Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

      Отак і вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

      Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці – кольдкрем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

      – Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха – собачка.

      Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

      – Яка це порода? – захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

      – Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

      – Мені б сторожову – таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

      Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

      – Це не сторожовий пес, – сказав Том.

      – Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скоріше це ердель. – Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. – Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

      – Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила місіс Вільсон. – Скільки він коштує?

      – Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларів.

      Ердель – а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, – опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

      – Це хлопчик чи дівчинка? – делікатно спитала вона.

      – Цей песик? Цей песик – хлопчик.

      – Це сучка, –