Вітіко. Адальберт Штіфтер

якої він масті? – запитала дівчина.

      – Сивої.

      – А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? – запитала дівчина.

      – Я не високого роду, – відповів вершник, – і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.

      Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.

      – А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? – запитала вона.

      – Набагато гарячіше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.

      – А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? – запитала дівчина.

      – Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, – відповів вершник. – Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.

      – Ви взяли з собою меч навіть у ліс, – проказала дівчина.

      – Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, – пояснив вершник. – Меч – це водночас і меч, і щит.

      – А він гарний? – запитала дівчина.

      – Дивись!

      Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.

      – Ох, що за знаки! – вигукнула дівчина.

      – Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.

      – А ота інша штука? – запитала дівчина.

      – Теж прикраса.

      – Дуже гарне зображення, – похвалила дівчина.

      – Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

      – Авжеж, – кивнула дівчина.

      Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.

      – А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав він.

      – Берта, – відповіла вона. – А вас?

      – Вітіко, – мовив він. – А скільки тобі років?

      – Шістнадцять, – відповіла дівчина, – а скільки років вам?

      – Двадцять. Я народився за дев’ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.

      – Я й думала, що ви дуже молоді, – мовила дівчина.

      – І ти, Берто, живеш у лісі?

      – У лісі, та ще й десь, – відповіла вона. – Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.

      – А церква у вас є?

      – Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, – відповіла дівчина. – А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть