Вітіко. Адальберт Штіфтер

до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.

      Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

      Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

      – Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вітіко, – я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

      – Агов, Вітіко, – сказав старий, підводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

      Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

      – Тож ви й досі парох у Плані? – запитав Вітіко старого.

      – Так, я ще й досі тут, – відповів старий, – і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

      – Авжеж, – відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

      – Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?

      – Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, – відповів Вітіко.

      – Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, – промовив парох.

      – Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, – сказав Вітіко.

      Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:

      – Ласкаво просимо почастуватись!

      Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.

      Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.

      Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.

      Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.

      Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.

      Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у л�