Вітіко. Адальберт Штіфтер

багато диких троянд, я часто збираю їх там.

      – То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всміхнувся вершник.

      – Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, – пояснила дівчина, – тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

      – Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.

      – Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – відповіла дівчина, – але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.

      Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.

      – Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.

      – Таж кажи ти що-небудь, – мовила дівчина. – Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.

      – Я вже й не знаю, що я хотів сказати, – знітився вершник.

      – Що ж, я теж не знаю.

      Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:

      – А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.

      Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:

      – А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?

      – Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба, – відповів вершник. – А втім, зняти його дуже легко.

      З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.

      – Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дівчини.

      – А які в тебе щічки червоні! – в захваті мовив вершник.

      – А які сині ваші очі!

      – А які твої очі карі й великі!

      – І як приязно ви говорите! – дивувалася дівчина.

      – І яка ти мила! – віддячував вершник.

      – Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом? – поцікавилась дівчина.

      – Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.

      Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

      – Гарно, – похвалила дівчина.

      – Тепер волосся накрите, – відзначив вершник.

      – Гаразд, а тепер знову зніміть шолом, – попросила дівчина.

      Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.

      – Якщо ви хочете йти на війну, – казала далі дівчина, – як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?

      – А хто тобі сказав, що я йду на війну? – здивувався вершник.

      – Я