Вітіко. Адальберт Штіфтер

посидіти на такому коні, в сідлі і вставити ноги в ці залізні петлі.

      – Для цього треба мати вправність, – сказав вершник.

      – Той, хто плаває, знімає воронячі гнізда, переходить струмки по стовбурах і ловить бугая, зможе і в такому сідлі всидіти.

      – Атож, сидіти легко, – кивнув головою вершник, – але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.

      – Та я швидко навчився б, – запевнив кучерявий. – А передусім дбав би про свого коня так, як ви.

      – Це добре, – похвалив вершник.

      – Ви накрили його плащем, щоб він не застудився після швидкої їзди? – запитав кучерявий.

      – Бачиш, ти нічого не тямиш у догляді коней, – пояснив вершник, – бо після швидкої їзди не можна, щоб кінь, навіть укритий плащем, стояв на місці, слід водити його по колу, спершу швидше, потім повільніше, щоб він потихеньку остигав і був готовий їсти і пити.

      – Тоді чому ви одразу поставили свого коня? – запитав кучерявий.

      – Бо я аж ніяк не їхав швидко, – відповів вершник.

      – Їхали нешвидко? – перепитав кучерявий і пильніше глянув на вершника.

      – Коли швидкість не потрібна, – пояснив вершник, – я пускаю коня ступою. А він віддячує мені, коли я потребую сили і швидкості.

      – Дуже добре, – кивнув головою кучерявий. – Я б доводив коневі свою вірність, щоб і він був вірний мені і йшов за мною.

      – Отак було б чудово, – похвалив вершник.

      – Оскільки я знаю стежки в лісі і знаю, як звуть у лісі людей та їхніх собак, то знав би, й чого хоче кінь.

      – Можливо, – стенув плечима вершник.

      – Та я ніколи не матиму коня, – скрушно похитав головою кучерявий.

      – Це ж чому? – запитав вершник.

      – Бо ніколи не матиму так багато пфенігів, щоб купити його.

      – Ага, – кивнув головою вершник.

      – Навіть якби я був у лісі першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.

      – Так, але ж ти ніколи не матимеш його, – сказав вершник.

      – А якби на війні коло нашого війська я взяв піку, пішов до ворога, викрав коня і приїхав би на ньому верхи назад, той кінь належав би мені?

      – То була б здобич, – пояснив вершник.

      – А він би належав мені? – знову запитав кучерявий.

      – Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, – відповів вершник.

      – Тож я так і вчиню, – запевнив кучерявий.

      – Авжеж, мій друже! – всміхнувся вершник.

      Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з’явився, запитав:

      – Що я винен вам?

      – За