Вітіко. Адальберт Штіфтер

з ним на луці Шпер і привела його тобі.

      Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:

      – Ласкаво прошу до мого дому!

      – Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вітіко, – і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.

      – Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, – припрошував господар, – і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.

      – Мене звуть Вітіко із Пржица, – представився Вітіко.

      – Я Генріх, – назвався господар.

      – Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, – пояснила Берта.

      – Якщо ви, Вітіко, – сказав господар, – по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.

      – Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, – відповів Вітіко.

      – Тут ви маєте слушність, – погодився Генріх, – а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?

      – Завтра вранці я їду далі, – заперечив Вітіко, – та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.

      – Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генріх.

      Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:

      – Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.

      Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.

      – Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? – запитав батько.

      – Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, – відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.

      – Вюльфгільто, – звернувся до неї Генріх, – наш гість – молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

      – Тож ви знали мого батька? – здивувався Вітіко.

      – Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, – відповів Генріх.

      – Ми знаємо добру й милу Вентілу, – додала жінка, що зайшла, – а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.

      – Я її син, – підвівся Вітіко, – а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

      – У цьому домі їх не було ніколи, – поправив його Генріх, – зате вони були в іншому.

      – Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, – проказала Вюльфгільта.

      – Шляхетна пані, – мовив Вітіко, – мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

      – Мій