Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

корками, відставляючи подалі коньяки, казенні кислі вина.

      Петро виглядає у вікно, потім швиденько скидає туфлі і, напустивши шевелюру на обличчя, сідає на батьків стілець. Він повертає обличчя до повеселілої родини тим боком, де в Левка світяться всі зуби. Він імітує батьківські рухи, і в манері людини, якій достобіса набридли всякі застольні анекдоти, всякі дурнуваті реготи, намагається сказати те, що належить йому сказати по праву батька.

      Сім’я очікувала видовища, Оксана подивлялася у вікно – не нахопився б зненацька дід.

      А Петро віщав голосом старого:

      – От, люди добрі, дочекався я синів. Не всіх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приїхав на батькову смерть. Тож як ви розлітаєтеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго діла: разом, усією родиною виллємо криницю.

      Тут один із Петрових хлопців потягся до миски, не дочекавшись патріаршого благословення глави сімейства. Петро так огрів його дерев’яною ложкою по лобі, як справжнісінький дід. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:

      – Сказ тебе взяв би – дитина без голови зостанеться.

      Та Петро й далі копіював старого:

      – Коли з головою приїхала, з головою й відпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку. Так ось, цю криницю ми ще з вашим дідом викопали. У кожного із вас, любезні мої синочки, нарівні з материнським молоком ходить ця вода.

      – Ой Господи, і як же славно, – зловила сльозу кулаком Оксана, – як жалко, що дід Левко не почує.

      – Тільки декому пішла вода чиста як сльоза, а от, приміром, Петрові, – Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтілитися в батька, – Петрові, напевно, із жабуринням завжди тягнули, от і вийшов він тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.

      – Тату, чого-то ви на мене нападаєтесь, я, може, до сусіда ходив воду пити, а вашої й не куштував, – спробував одбутись жартом Петро-син.

      …І вже сам Левко, причесаний, делікатний, ніби вів далі почате сином у його ролі:

      – Так хто ж тепер полізе в криницю? Прийдеться, напевно, свої сімдесят літ опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий – на вітрі не встоїть, той безрукий, той безголовий. Сам полізу!

      Старий перервав свою імпровізацію і повів оком у бік Оксани, що так і тяглася своєю юною статтю до зібраного нарешті родинного товариства, так і світилась, як свічка на каштані в травневе запаморочливе розмай-небо.

      – А ти що сплещеш, господине кирпата?

      – Мене опустите, дідуню, я ж тоненька.

      – Тебе ще треба заміж спершу видати, а потім уже опускати в оту холоднечу. Сам полізу, – ще раз завершив підпилий Левко…

      Родина сиділа на призьбі, перекидалася жартами, відпочивала.

      На вулиці тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет підкотив ІЖ. Із заднього сидіння легко зіскочила жінка, лишивши за кермом маленького чоловічка в темних окулярах, що зрісся ногами з машиною.

      Жінка була висока і струнка, ступали легенькі літні черевички, як вилиті, лежали на ній чорні