Куркуль. Максим Бутченко

того дня Шевченко все робив, аби залишитись у світі живих. І яка його доля? Сидить у холодній. Хату розграбовано, донька хвора. Де взяти надію? Як зустріти завтрашній день? Ці думки зробили Федотову голову важкою. Так він розмірковував, а на вулиці знову посипав сніг. Білий порошок улітав у тонкий отвір, висипався на чорну підлогу, укриваючи її тонкою молочною пінкою. Снігу насипало вже добряче, навіть утворилася невеличка грудка. Чоловік у підвалі мовчав, виразно позіхав. Зненацька на нього впало каміння роздумів, його завалило брилами думок, придавило до дна. Федот опустився на тапчан, примостився і, коли тіло набуло горизонтального положення, відразу заснув.

      Гуркоту дверей Шевченко вже не чув. Так само, як і того, що до підвалу ввійшов ще один чоловік. Новак подивився на лежачого з певним співчуттям, немовби пожалів свого співкамерника. Згодом трошки пройшовся, підняв стару поламану дошку. Створив із каменюк щось, схоже на стілець, підклав деревину, як лавку, та й гепнувся туди. Час тягнувся гречаним медом – так само темний та густий. Довго нічого не відбувалося. Новак устиг закуняти, прокинутися. З вікна виливалась у камеру синь, насичена кольором, з часом вона гусла, пізніше неминуче перетворювалась у сизо-брудний тон, тьмяніла і через годину зовсім почорніла. Настав вечір. Тут Федот спробував перевернутися, та невдало – скотився з дощок на втрамбовану земляну підлогу.

      – Гей, обережніше тут, бо лоба розіб’єш. Чим я тебе лікувати буду – сказав новак.

      Шевченко заспаний придивився, підвівся, сів на ліжак.

      – Несторе, то ти?

      – А хто ж? Я, чорт мене забирай, – відповів Нестор.

      – Якого біса ти тут?

      – Та язик мій язикатий винний.

      – Он як. Цього разу що?

      – Ну, ти мене знаєш. Стою я, дивлюся, як майно твоє виносять. Хлопці молоді зовсім, тонковусі, як наш старий панотець. Пам’ятаєш його, як він одного разу службу закінчив та й вийшов до лісу, а повернувся напідпитку…

      – Почекай ти зі своїм попом! Ти як та річка весняна – вируєш, берегів не бачиш. Давай про те, за що ти сюди загримів.

      – Так я ж тобі й кажу! Ти, Федьку, примхливий, як дитина, то розкажи, то не кажи!

      – Ага, пізнаю Нестора. Добре, давай уже в’яжи свою в’язанку. Я нікуди не поспішаю.

      – Так, так, іде панотець, а йому назустріч дід Никон, жив під горбом, пам’ятаєш? Він ще тоді молодий був.

      Федот глибоко зітхнув.

      – … який йому й каже…

      – Здається, я це чув…

      – Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?

      – І що той?

      – А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотець – могила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»

      Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось