Куркуль. Максим Бутченко

як і тепер, та й поговорити хлопець любив. Спочатку пан розважався, слухаючи плутані оповідки парубка, а згодом йому навіть сподобалось. Урешті-решт майже кожної вечері молодий Нестор сидів біля господаря і, поки служниця його годувала, розважав пана різноманітними чутками та небилицями.

      Це трапилось навесні. Час був уже пізній, темрява на дворі потекла ваксою, вимазала вікна чорним. Лампа горіла на столі посеред порожнього посуду. Відблиски падали на великий диван, де лежав пан. А Нестор сидів трошки далі, у кріслі, та чекав, поки господар повечеряє.

      – От, кажуть, що в тамтешньому лісі завелася потвора. Тягає людину за патли, поки не вирве. Он дивіться, у селі половина – голомозі, – казав Нестор.

      – Затурканий ти, але смішний, – із посмішкою відповідав йому пан, поправляючи ковдру.

      – Можливо, я й затурканий, але ось що люди кажуть. Ходять у нас по дворах якісь чолов’яги, кажуть, вони «більшовики». Зібрали народ та давай чесати про рівність та братерство, – продовжував доповідати Нестор.

      – Я тобі так скажу, що рівність буває лише перед смертю, – сказав пан.

      – Зрозуміло, я людина темна, неосвічена. Каламутників багато чув, бувало, але от чому, Архипе Дмитровичу, ви заможний, а я бідний? – осмілів Нестор.

      – О, ти, небоже, завів розмови… Воно не через те, що нема рівності, а тому, що світ так влаштований: хтось вище, а хтось нижче. Так вся конструкція світу і тримається: бідні підпирають середняків, ті – більш заможних, тоді – такі, як я, вище – губернатор, царська родина й сам государ. Згадаєш мої слова – часи зміняться, а цей принцип – ніколи, лише назви будуть інші, – прочитав лекцію пан.

      – Але як же ж! Це ж замкнуте коло – де не сунься, скрізь перешкоди. І що мені, так і здохнути голотою? – не втримався Нестор.

      – Та як ти смієш пану такі питання ставити?! Рівності він забажав? Працювати треба! Усі лайдаки волають про рівність, тому що хочуть нажитися на чужому! – поміщик підвищив голос, закричав, загарчав…

      І зненацька замовк. Опустився на диван, відкинув голову, ліг. Спочатку Несторові здавалось – той жартує, бавиться. Пан був охочий до розваг. Може, зараз засміється й вилає на три поверхи. Вояка він і є вояка, і жарти в нього такі. Чи може заснув? Хоча так рідко траплялося, зазвичай пан наказував перед сном усім вийти, погасити світло й заслонити вікна. Та наразі нічого такого не було. Хлопець підійшов до пана, але той навіть не ворухнувся. Дивні справи! Так тривало ще кілька хвилин, Нестор уже хотів було піти, коли почув стогін. Грудний, із сильним хрипом. Архип Дмитрович стогнав дедалі слабше. Нестор розхвилювався. Ще б пак! Пана, хоч він і був до нього добрий, скрізь знали як дуже непросту людину з важкою вдачею. На селі до цього звикли, тому намагалися не мозолити панові очі дарма або ж, як наймались, то сумлінно працювати. Що вже казати, боялись зайвий раз до нього підходити. Правду сказати, і сам Нестор боявся. Проте господар і далі хрипів та стогнав. Вочевидь, йому було зовсім зле. Тому хлопець