Куркуль. Максим Бутченко

крива не завела!..

      – Тобі легко казати. Бурлака бурлакою, а тут діточки на шиї. Як замислюся, що робити, то й хочеться в оцю дірочку в стелі й завити.

      – А ти думаєш, нам, бурлакам, дуже легко? Спробуй щодня сам на сам із собою, збожеволієш.

      – Ги, авжеж.

      Тут у віконці хтось зашарудів, замиготіла тінь.

      – Ти диви, хто тут?

      – А біс його зна! Може кіт лазить.

      Але шарудіння не припинялося, тіні продовжували миготіти, мов казкові.

      – Та що ж таке? – обурився Федот.

      – Брате, це я, – раптом озвався голос Петра, який було ледь чути.

      – Оце так та-а-ак! Що ти там робиш?

      Тут звук став більш чистим та ясним. Вочевидь, Петро нарешті знайшов отвір, підібрався до нього й говорив уже у віконце.

      – Братчику, як ти там? Не помер ще?

      – Помер, от розмовляю з тобою з небес. А тут на небесах волого й Нестору в дупу тягне.

      – Ну, добре, що ви там ще не завернулися. Зараз дещо передам.

      Почався шерхіт, шелест, шарудіння, а тоді на підлогу впав невеличкий газетний верчик, згодом ще один і, нарешті, третій.

      – Тримайте, там трошки їжі.

      – Петрику, кинь закурити й вогню… Та й хмизу трошки. Може підпалимо, зігріємось.

      – Добре, тримайтеся.

      За хвилину донизу полетіли куриво та сірники, а трохи пізніше – тоненькі деревинки. Ще певний час палички падали зі стелі, утворивши врешті кудлатий горбик.

      – Дякую, братчику! – прокричав Федот нагору, і тінь щезла.

      Шевченко затягнувся, і ядучий дим заповнив приміщення, а після туманом потягнувся вгору. В’язні поїли, розпалили невеличке вогнище. Патлате полум’я затанцювало, освітивши підвал, висвітивши кожну деталь, усі викрутаси та тріщини в стелі, густу сірість пласких камінців, якими було викладено стіни, мокру з розводами земляну підлогу, яку витоптали аж до рівної поверхні. Чиїсь сліди на цій підлозі, ось кирзовий: ум’ятину продавлено з візерунком підошви, розділено на дві частини, підбір та ступня. А ось черевики, судячи з легкого відтиску, із протертою платформою, яку виносили до дірок. Скільки тут перебувало людей? Про що вони розмовляли? Чиї долі були тут остаточно зруйновані або, навпаки, хто зміг вийти іншим і більш не суперечити владі?

      Грайливе світло заметушилось підвалом, висвітлюючи нові й нові кострубатості, ламані лінії та грубі кути. Нестор замовк, жував шмат хліба з салом, хрумкав цибулею, наполегливо працював щелепами. Його вкрите зморшками обличчя з тонкими складками й глибокими впадинами в напівтемряві виглядало так, неначе перед Федотом сидів старезний дідуган. Це відчуття посилювалося через грубу, видублену шкіру рук, долоні з товстими пальцями, нерівними нігтями сталевого кольору, під якими чорніла смуга бруду. Додаючи ефекту, Нестор зачмокав, як столітній старий, щохвилини зойкаючи та позіхаючи.

      – Давно хотів тебе спитати: звідки ти до нас приїхав? Ти ж не місцевий? – звернувся Федот до свого сусіда.

      – Тобто звідки я приїхав тридцять років тому?

      – Так, мені батько казав, що ти з Чернігівщини.

      – Ага, було.

      – То