Куркуль. Максим Бутченко

з-за кордону привезений, – відповів лікар і, відміривши дозу, змусив дитину проковтнути й запити водою.

      Ліда скривилась, немов з’їла кисле яблуко.

      – Справи кепські, сильне запалення. Щоб на легені не перекинулось, – заклопотано промовив Олександр Семенович.

      – Робіть, дядьку, що зможете. Розрахуюся вповні. Аби тільки дівчинка жива була, – насупився Федот.

      Лікар хотів був сказати, що в нього таких хворих – море, але згадав про сокиру й вищир вовчого писка й нічого не відповів. Лише почав копирсатися у валізці та діставати невідомі колбочки й коробочки. Згодом він роз’яснив, як треба пацієнтці приймати ліки, наказав розтирати спиртовим та трав’яним настоєм груди, класти теплі компреси.

      – Усе налагодиться, не переймайтеся, – обнадійливо сказав Олександр Семенович і почав одягатися.

      Тієї ж миті Федот засунув йому в кишеню кілька купюр, а Петро заходився збиратися – було конче треба відвести лікаря назад у район. Тільки-но вони щезли за дверима, Шевченко підійшов до доньки. Та все ще лежала крижем, Саша іноді підходила до неї й мацала лоба, а тоді важко хитала головою.

      – Відпочинь, мати. Я посиджу трохи. – Федот доторкнувся до плеча дружини, а вона подивилася на нього змученим поглядом.

      – Я ще можу, ти, мабуть, побільше втомився, – відповіла вона.

      – Ні, посиджу, піди покуняй, – не вгамовувався чоловік.

      Сперечатися з ним було марно, тому Саша підвелася, притримуючи край світлої сукні, пішла, лягла в ліжко і майже миттєво заснула. Федот сидів біля доньки, іноді трохи нахилявся, затримувався на кілька хвилин, а згодом знов випростувався. Однієї миті він застиг, доторкнувся до маленьких долоньок дівчинки, притримуючи їх, немов усе тягнув її з ополонки. Чолов’яга сидів біля своєї дитини та іноді ворушив губами. Так низько й прозоро, що цей шелест не можна було розпізнати навіть на відстані трьох ліктів. Його слова здавалися глухуватим, прямим степовим вітром, що посвистує посеред поля пшениці. Кожна фраза, яку він шепотів із придихом, пурхала понад Лідою, загортала її у серпанок слів. Батько говорив і говорив. До дівчинки долітав жалісний зойк пораненої, змученої людини. Шевченко заголосив. Величезним замусоленим кулаком із темними візерунками мозолів та брудом, що в’ївся попід нігті, він водив по обличчю, розтираючи величезні чоловічі сльози. Батько шепотів слова, притулившись до волосся своєї доньки – слова, які могла почути лише вона.

      Потім зовсім знесилений Федот опустив голову, підпер її рукою й провалився в туманну та німу порожнечу. Невідомо скільки в хаті висіла тиша, як раптом вхідні двері з різким хрускотом відчинились і всередину увійшло одразу кілька людей. Шевченко зірвався на ноги, приголомшений таким несподіваним уторгненням. Перед ним стояли здебільшого незнайомі люди. Декілька з них були вбрані в зеленуваті шинелі. Декілька – у пальто, що видавали міських, а між тими та іншими стояли міліціонер, голова та ще один похмурий незнайомий тип.

      – Хто такі? Що тут робите? – гримнув