Куркуль. Максим Бутченко

Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти м’яса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.

      Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув сніг. Липкі клапті падали густим простирадлом, злітали десь згори ватними шматками і падали, падали на будівлі, дерева, двох мандрівників. Вони їхали темним провулком. Зрідка невисокий, похилений ліхтар із жевріючим бурштиновим оком освітлював нерівним колом укриту снігом площину. Самотній перехожий промайнув привидом між заметів і щез за поворотом. Чоловіки довго блукали, поки не виїхали на необхідний проспект. Ось і вказана адреса. Триповерховий цегляний будинок. Вузькі дерев’яні двері з майстерно вирізаними візерунками. Вони просунулись, опинившись усередині темного під’їзду, і, повільно роблячи крок за кроком, піднялися на другий поверх. Брати опинилися біля брунатних дверей. Дещо мутне світло лампочки падало на сходи й надавало золотистого блиску всьому, що потрапляло під його потік. Федот довго звірявся з папірцем, тихо ворушив губами, водив великими пальцями по рядках.

      – Тут, як не помилився, – сказав він, а Петро кивнув підтверджуючи.

      Федот постукав у двері – і лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.

      – Що сталося, ви до кого? – звернувся він до відвідувачів.

      – Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! – загримів Федот і простягнув листа від голови.

      Лікар, чоловік зовні років до шістдесяти, статурний – серйозне, витончене обличчя викривало в ньому старорежимного інтелігента, що отримав освіту ще до революції. Шляхетні круглі окуляри на невеличкому носі, тонкі вуста, м’яке підборіддя – увесь набір представника загиблого старого царського світу.

      – Даруйте, як то я поїду? Маю практику в лікарні, чергування, – сказав медик.

      – Це всьо зрозуміло. Ми тебе відвеземо й привеземо. Я віддячу, нічого не пожалію. Спаси дитинку, дівчинка гарнюня, мов той янгол, нічим не спаплюжена. Допоможи зберегти душу безвинну! – заблагав Федот.

      – Але ж, як то… Я, між іншим, уже не юнак… – спробував лікар донести свою нову думку.

      – Згорить моя доня, їй-богу, згорить. Не відмовляй мені, не роби з мене вбивцю, – ще дужче запросив Федот.

      Лікар барився, оглядав незнайомців, а тоді сказав: «Хвилиночку!» і зник за дверима. Петро весь час стояв мовчки, але тепер хитнув головою на двері.

      – Який! Пан-господин. Одразу видно – з «колишніх».

      – Весь час ти міряєш людей мірами своїми дурними, – відбив Федот.

      – Ой, годі тобі! Хіба сам не бачиш, що вуйко старорежимний. Він – минуле, – відповів брат.

      – Ти диви,